Анатомічний атлас. Важко бути жабою - Артем Чех

— Я сам буду їх збирати.

— Ні, Віталя, — суворо промовляю я. — Ти починаєш жити самостійно…

Кілька хвилин ми сидимо мовчки, потім Вій тягне лапу до моїх цигарок, дивиться на мене винувато, але поблажливо щодо своєї провини, — сам себе виправдовує, що у нього немає цигарок.

— Тобі легше, ман, — каже він.

— Мені? Чому?

— Ти сильно любиш одну людину, і це тебе в багатьох випадках рятує.

— Яку людину? — не розумію я, але здогадуюся, що якогось Ісуса або Будду, але ж я не так вже і люблю того Ісуса, а тим більше Будду, я взагалі мало кого люблю…

— Яку людину, Віталя? — питаю ще раз.

— Артема Чеха, — каже Вій, — Артема Чеха…

— А тобі що заважає любити Артема Чеха?

— Мені не його треба любити, а Віталіка цього. Кінченого…

З цими словами він ненароком ламає свою-мою цигарку, однак наглості йому не бракує, аби потягнутися до мого «Вінстона» ще раз. З тим самим виразом обличчя він досі стоїть перед моїми очима, я досі бачу, як він бере цигарку, як своїми великими губами засмоктує в себе сивий дим, як видихає його, як важко і стомлено закидає назад голову, від чого його тонка і довга шия розправляє свої зморшки, в яких набилося достатньо бруду, аби життя не здавалося таким цукровим та вилизаним…

7

Воно таким і не здається, а чому ж йому, цьому життю, здаватися цукровим, а тим паче вилизаним, коли на Віталіка звалилася така купа проблем, брудних проблем. Звичайно, він, Віталік, не звик жити так, як він нещодавно почав, але і нормальним життям це не назвеш… Замутивши кооперацію з Сережою Савкою, Віталік зняв дуже маленьку квартирку десь на Дорогожичах, чи навіть на Куренівці. Савка поновив навчання і вирішив не жити більше в гуртожитку, тим більше що одного разу його там побили, причому побили добряче, а отже відбили всю охоту до такого життя. Вій Шрама не чіпав, а тому останній був цілком вдоволений існуванням такого типа, як Віталя, поруч. Квартири на той час були не дорогі, я маю на увазі, оренда їхня була досить доступна, здається, сто п'ятдесят доларів вони платили. Добиратися до них було вкрай важко, створювалося враження, що живуть вони в Південному Бронксі середини вісімдесятих. Час від часу долинали розпачливі звуки міліцейських сирен, поруч з їхнім будинком стояла напівзруйнована, добряче обгоріла общага, кварталом, де вони жили, постійно бродили дивні, втім неагресивні типи, іноді траплялися агресивні, тоді ми витягали з наплічників наші обрізані гвинтівки і починали відстрілюватися, іноді когось з нас могли поранити: у голову або в серце. Тоді ми перебинтовувались і йшли далі, до найближчого ларька, в якому купували заражені сальмонелою консерви, запліснявілі крупи, мокрий цукор, відсирілі цигарки та запасні набої, серед яких, курва, половина були браковані, однак іншого виходу не було, і тому на два постріли — одна куля, яка, можливо, і не потрапляла в ціль, проте лякала добряче. Я кажу «ми», тому що я іноді заходив до Віталіка і Сережі. Вони жили більш ніж скромно. Спали на ліжку і на підлозі по черзі. Ще було місце для кухонної плитки. Сама кухня була відсутня, але це не лякало пацанів, вони, навпаки, раділи таким екстремальним умовам проживання, мовляв, пацан, — це так вони до мене, — бачиш, ми теж на щось здатні, ми будемо загартовані голодом і холодом, сірістю шпалер і сирістю килима, у нас з динаміків постійно валить французький репняк, ми випалюємо по три пачки цигарок вдень і по чотири вночі, ми ходимо дрочити до туалету, так що ти туди не ходи, бо там зараз хтось із нас займається цим ділом, ти ж бачив плакат напівроздягненої Кармен Електри?

— Ні, - кажу, — не бачив ще.

Намагаюся зазирнути до туалету, але там зачинено. І не дивно, продовжують вони, там зараз хтось із нас, у тому туалеті, розумієш, ми тут живемо, іноді пиздимо наріків, що валяються на сходовому майданчику, вони там все обблюють, а один, курва, якось кров'ю насрав. Побачили б — взагалі вбили, у нас є два обрєза і один пизджений макар, так що ми не здохнемо, нє баісь за нас.

— За вас, — кажу, — я, можливо, і не боюся, розумієте, я боюся за Віталіка. Ти, Шрам, мені до одного місця, я в отвєтє за Вія, я його приручив, я його і вб'ю, тьху, я його і… коротше, сам зрозумів, ми з ним тіпа друзі.

— Нє, - каже Шрам, — ти не правий, ми друзі, розумієш? А ти типу збоку притесався і не знати чого хочеш…

— Я знаю, чого я хочу. Але і вирішувати, кому Віталя більший друг, не збираюся, тим більше не такий вже цей Віталя і хороший, щоб ділити його.

В цей час Вій вилазить з туалету і, застібаючи ширінку, говорить:

— Ну і сіськи у цієї Електри!

Я вдягаю пальто і звалюю з їхньої квартири.

8

Вій почав працювати в піцерії, там йому платили сто доларів, чайові, щоправда, не були передбачені, тому йому доводилось іноді їздити до рідного міста підробляти у клубах.

Піцерія розташовувалася на Павловській, її щойно відкрили, а тому клієнтів майже не було, це, звичайно, дещо поліпшувало умови праці, адже графік нормований, ставка, так чого, питається, напружуватися, викладатися?

Іноді я заходив до Віталіка на роботу, замовляв найдешевше, а найдешевшим було какао, і сидів по дві години, спілкуючись з ним про вічне. Звичайно, предмет наших розмов вічним не назвеш, однак ми були близькі до того, і відчуття близькості з вічним деякою мірою покращувало нашу самооцінку. Потім до тієї піцерії почав заглядати Шрам, і його невдовзі також взяли на роботу. Його головна робота полягала у митті підлоги, а тому він трохи заздрив Вію, який був офіціантом.

Щовечора ми з Віталіком зустрічалися біля його роботи, або я його дочікувався безпосередньо в піцерії, і ми йшли блукати містом. Ми гуляли, заходили до торговельних та розважальних центрів, панкували, їли хот-доги, інколи покурювали травичку, зустрічалися з його подругою Юлею, невисокою, проте амбіціозною стриптизеркою. Юля зазвичай годувала нас у невибагливому кафе, ми їй за це дякували і навзаєм годували нашими смішними байками про життя-буття, і вона коли-не-коли дозволяла нам розділити з нею ліжко. Віталя постійно позичав у неї гроші і, звичайно, не віддавав… Інколи до нас приїздили Толік з Андрюхою, вони привозили з собою концентрований запах нашого міста і враження від безтурботного життя, ми мріяли про те, як відкриємо