Позивний Бандерас - Артемiй Кiрсанов

У голові гуло від випитого за ніч, але почувалася вона взагалі добре, хоч і не виспалася. А от Янка, мабуть, через стрес таки хильнула зайвого. Коли о сьомій пронизливо задзеленчав будильник, і Свєтка побачила, що подруга мов із хреста знята, то запропонувала, що вийде на роботу замість неї. Яна була вдячна, адже сама вона б не наважилася про це попросити.

Свєтка любить допомагати людям. Від цього їй самій стає добре. От сьогодні після роботи треба занести хліба та приготувати їжу колишній учительці початкових класів Надії Петрівні, яка хворіє і навіть на вулицю не виходить. Не забути зайти до діда Захара, зробити укол інсуліну, бо в нього діабет. І купити пляшку міцного алкоголіку Юрі, який, якщо не вип’є, то обов’язково піде красти. А нащо людям у селі такі проблеми? Свєтці не важко. Вона б усім допомогла, якби мала можливість. Щоб ніхто не голодував, не хворів, не страждав і не воював. Бо мир – це головне!

Повітря було вже по-осінньому свіже. Але сонце гріло ще по-літньому. Свєтка на мить зупинилася. Відчувши тепло сонячних променів, вона примружилася, мов кішка, і розпростерши руки, немов крила, солодко позіхнула. Потім дістала із сумочки смартфон із навушниками, які встромила у вуха й увімкнула пісню у виконанні Сердючки: «Хорошо! Всё будет хорошо! Всё будет хорошо! Я это знаю, знаю!». Настрій у Свєтки був пречудовий. Вона любила життя!

Свєтка дійшла до дверей продмагу, зняла замок, відчинила двері та, пританцьовуючи мов Сердючка, пройшла до прилавка. І тільки-но надягнула білий фартух, як двері прочинилися і до продмагу зайшов український військовий, у формі десантника. Обличчя бійця було сховано під балаклавою.

– Стривай, ще зачинено, щойно прийшла! – сказала Свєтка і завмерла, бо десантник наставив на Свєтку дуло автомата і пересмикнув затвор. Здригнувшись від несподіванки, Свєтка позадкувала. Десантник мовчки натиснув на гачок, і тишу крамниці розірвала автоматна черга. Металеві кулі прошили Свєтку і звалили на підлогу. Очі Свєтки зробилися скляними, а на обличчі застиг смертельний жах, такий невластивий її веселій вдачі.

Десантник вискочив із магазину, дістав гранату, зняв чеку і жбурнув її в приміщення. За мить пролунав вибух, від якого повилітали шибки.

– А-а-а-а-а!!! Фашисти! – почувся крик тітки Люби, яка бачила цю картину і кинулася звідти навтьоки.

Десантник здійняв угору автомат і зробив довгу чергу в повітря, а потім зник за городами в очереті.

Штурм блокпоста

Близько трьох десятків розлючених мешканців села Веселого організовано йшли по дорозі у напрямку блокпоста батальйону Збройних сил України. Люди були озброєні камінням і палицями. Вони бажали помститися за розстріляну годиною раніше продавщицю Свєтку – невинну жертву українських карателів. На чолі групи йшов алкоголік і колишній зек Юрій у старому спортивному костюмі, розтягнутому на колінах. За ним ішло ще кілька його товаришів, переважно середнього віку з обличчями випивох. Далі – Степан Кравцов і колишній дільничний Борис, кілька стариків і жінки, серед яких найбільше обурювалися тьотя Люба і тьотя Валя.

– Бандерівці! Фашисти! Покидьки! – горлав натовп різними голосами, наблизившись упритул до шлагбаума блокпоста.

Вевешники, які стояли за шлагбаумом, тримали зброю напоготові, але мали геть розгублений вигляд, залишившись без свого командира – заарештованого майора Моляра. Сержант Максим’юк не наважувався віддавати накази, бо знав, що з нього в будь-якому разі зроблять крайнього.

– За Свєтку! – заволав Юрій і перший жбурнув каменя в українських військових. Інші селяни зробили те саме. На вевешників посипався град каміння. Двоє військових у чорній формі одразу отримали легкі й більш серйозніші травми.

Від табору Збройних сил України, полишаючи за собою шлейф куряви, вже летів до блокпоста позашляховик комбата. Батя, Бандерас і Купол вистрибнули з машини. Комбат одразу сміливо вийшов до бетонних укріплень вевешників.

– Заспокойтеся! Припиніть кидати каміння! – намагався перекричати натовп гучним басом Батя, звертаючись до оскаженілих мітингувальників.

– Убивці! – гнівно вигукнув Борис і жбурнув каменюку, яка поцілила в комбата й розсікла йому брову. Обличчя Баті залилося кров’ю, що спричинило радість серед селян. Геть озвірілий натовп зі шматками залізної арматури та дерев’яними киями кинувся на штурм блокпоста.

– Усі назад! – гаркнув Купол і випустив у повітря автоматну чергу. Це одразу змусило натовп завмерти й відступити за протитанкові загородження. Скориставшись цим, двоє вевешників підхопили Батю й віднесли його за бетонні укріплення. За мить люди знову почали жбурляти каміння. Відчувалася напруга, котра будь-якої миті могла призвести до нового кровопролиття.

– Оце так халепа! – Бандерас був роздратований, що доводиться ховатися від каміння озвірілих односельчан за мішками з піском.

– І не кажи,– погодився Купол і пошепки додав,– а ще розвідка доповідає, що сепари з технікою та мінометами зайняли позиції поряд із селом.

Бандерас не мав сумнівів – те, що відбувалося, було спланованою провокацією. «Можливо, сепари дізналися про арешт Ходока і шукають слушної миті його відбити?» – подумав капітан.

– Чота, приготуватись! Якщо хто наблизиться – стріляти по ногах! – віддав наказ Купол і вевешники, пересмикнувши затвори, прицілились у селян.

– Відставити, Куполе! Є інший план,– проказав Бандерас і, віддавши автомата здивованому Коцюбі, пішов просто на натовп із піднятими вгору руками. Повз Бандераса, мало не зачепивши його, просвистіли кілька каменів.

– Люди! Це я – Антон Саєнко! Ваш односелець! Я хочу поговорити! – на весь голос кричав Бандерас, без страху наближаючись до людей, які нарешті перестали жбурляти каміння. Бандерас зупинився за кілька кроків від юрби.

– Дивіться – синок Марії Саєнко! Я його вже бачила… У магазині, зі Свєткою! – не змовчала тітка Валя.

– Саєнко! Треба було тебе посадити, бандитська пика! – упізнав Антона колишній дільничний Борис.

– Поясніть, що сталося? – спокійно запитав Бандерас.– Обіцяю особисто в усьому разібратися.

– Нема чого тут розбиратися! Ви Свєточку нашу розстріляли! Покидьки! – заголосила Валя.

– Я все своїми очима бачила! Убивці! – докинула тітка Люба.

Антон до болю стиснув кулаки. Йому було дуже шкода завжди таку життєлюбну Свєтку. Але не можна було давати волю емоціям, і Бандерас миттєво взяв себе в руки.

– Мені шкода Свєту. Я з нею у школі за однією партою сидів! – заговорив Бандерас.– Але це очевидна провокація!

Юрій одразу засвистів, уриваючи Бандераса, а мешканці загули знову.

– Яка ще провокація? – загорлав Юрій.

– Я сама все бачила! Свєтку гранатою на шматки! – напосідала на Бандераса тітка Люба.

– Видайте