Тістечка з ягодами - Ізабелла Сова
Вона швидко простягнула мені долоню, а потім знову відскочила до найдальшого крісла. Розбивши дорогою попільничку Акули.
— То що з тією знеохотою? — повернулась я до проблеми, поскладавши осколки на фанерну течку. — Як ти намагаєшся з нею боротися?
— Ніяк. А відколи я перестала вдаватися до допомоги друзів, це повний завал.
— То що ж ти робиш цілими днями?
— Сновигаю кімнатою, безтямно переставляю предмети. Ну і встаю близько полудня. Жах.
— А ти мусиш уставати раніше?
— У принципі ні, але здалося б…. мабуть.
— Хто це тобі сказав?
— Ну… так якось уже заведено, що людина повинна вставати рано. Якщо вірити китайцям, так навіть о п’ятій. Як на мене, всередині ночі.
— І тебе це непокоїть?
— Я ставлюся до цього так: коли б не всеохопна байдужість, я і справді була б занепокоєна своїм станом.
— Заскочимо ще до дітваків, добре? — запропонував Болек. — Я обіцяв одному хлопчикові щось намалювати.
І ми заскочили. Другий поверх. І ми на місці. В палаті, повній шумних п’ятиліток.
— Привіт, Петрусю. — Болек плеснув долонею до долоні із симпатичним малюком. — Я прийшов намалювати тобі пірата.
— Класно, — зрадів Петрусь. — Тільки не забудь про пов’язку на оці. Вона має бути така, як у мене.
— Нема питань. Домалювати тобі шаблю?
Малий кивнув забинтованою головою.
Я присіла на крісло поряд.
— Наш Петрусь завтра вже виписується, — повідомила нам палатна медсестра.
— Щасливий, — зітхнув інший дітвак, блідий інопланетянин із великими очима, облямованими вражаючими синцями.
— А ти, малий, на що хворієш? — запитала я.
— Тільки не малий, — присадив мене інопланетянин. — Мені ще не поставили діагноз.
— Адась страждає на дивні головні болі, — пояснила сестра. — Його привезли вчора.
— Може, ти десь забився? — поцікавився Болек. — Наприклад, об м’яч?
Він на хвилину відклав альбом і уважно придивлявся до Адася.
— Ти граєш у м’яча? Б’єшся з товаришами?
— Я не займаюся спортом, а насильство зневажаю, — серйозно заявив малий.
— Розумію. А хочеш, аби я щось тобі завтра намалював?
— Так, мій портрет зі шприцем. Колись я стану лікарем, — пояснив він.
— Ага.
— Хіба що раніше помру через пухлину мозку.
Що можна відповісти на таку заяву? Як потішити настрахану кількарічну дитину?
— Не помреш, — просто сказав Болек. — У мене теж так колись боліла голова. Добрячих кілька років.
— Це дуже нас пов’язує, — підсумував Адась. — Крім синців, ясна річ.
— Так, дуже. Слухай, Адасю, якщо ти збираєшся стати лікарем, я можу принести тобі завтра анатомічний атлас. Хочеш?
— Супер! — захопився Петрусь. — Ми будемо розглядати потрухи.
— З потрухами моя бабуся ліпить пиріжки, — виправив його Адась. — А ми будемо розглядати нутрощі.
— Ну, готово! — Болек подав малюнок Петрусеві. — Подобається?
— С-у-у-упер!
— Справді супер! — зреагувала я так само, як і Петрусь, бо малюнок був просто фантастичний. — Але ти й малюєш, Болеку.
— Як сам сатана, правда? — долучилася до захватів палатна медсестра. — Хоч насправді ніхто не знає, як малює сатана.
— Чоловіче, ти маєш справжній талант! Ти повинен щось із ним зробити. Якось його розвивати…
— А навіщо? Хто сказав, що будь-який талант треба розвивати? Це така аксіома?
— Ти жартуєш!
Ні, Болек не скидався на людину, яка жартує.
— Володіння талантом іще не означає, що його треба розвивати.
Цікаво, що на це сказали б у моїй ФІРМІ.
— А так по правді, то коли б я мав розвивати цей свій талант? У перерві між реанімаціями?
— Ви маєте рацію, пане доктор, — підтримала його палатна медсестра. — Не можна розвивати все. І тому ми поставили на кар’єру.
Тридцять перший
Ми знову вибралися провідати дітлахів. Цього разу тільки я і Болек. Без Юльки, котра зачинилась у телезалі й переживає якусь любовну пригоду.
— А ти не намагався її розпитати?
— Нічого не вийшло. Через дві хвилини вона сказала, щоб я дурно не мучився, бо вона знає ці психологічні підходи. І нічого не розповість, поки сама в усьому не розбереться.
— Тобто ми довідаємося про це восени, — буркнув Болек. — Але якщо вона так вирішила, нічого не вдієш.
— У принципі я реагую так само, — зізналась я. — Після розриву з хлопцем завжди мусила відплакати його в шафі. Проаналізувати минуле, спалити старі фотки і тільки тоді зізнатись Ані. Рідше татові.
— Розриви жахливі. Яке щастя, що я от уже п’ять років не переживав жодного. І, мабуть, уже не переживу.
— Трохи оптимізму, дорогий колего Болек. — 3 бічного коридора вигулькнула опасиста постать Рисека Грейпфрута.
— Легко сказати.
— Взяти, приміром, мене. Я зовсім не маю приводу для сміху, а тільки погляньте на мою фізію.
Ну так, Мойсей, котрий саме нагледів на овиді землю обітовану.
— У тебе і справді проблеми, Рисеку? — допитувався Болек.
— Ціла купа, мої любі. Наші борги перевищили чотириста тисяч злотих. Окрім того, Крися, моя колишня, шокувала мене нині вранці інформацією про те, що вона переїжджає. І це через п’ять років після розлучення.
— А що сталося, чому вона від тебе йде?
— Бо її новий чаювальник спекався дружини. По кількох скандалах вона нарешті переїхала до свого коханця і заразом батька їхньої найменшої дитини. Тож Крися може перебратися до гніздечка свого чаювальника. Вона лякала мене цим п’ять років.
— А ти?
— Ніби я повинен змиритись. Але не знаю, як переживу цю розлуку. Нишком сподіваюся, що дружина чаювальника таки повернеться. Бо той жевжик, із котрим вона має дитину, вже не раз натягав їй носа і за тиждень відправляв до чоловіка.
Болек криво всміхнувся.
— Подружня ідилія.
— Ну, а до того ж мене хвилину тому відвідали брати Зефірина. Приставили ніж до пуза і сказали, що якщо Зефірин не виживе, то я теж ляжу в труну.
— Ну то й халепа.
— Я їх навіть розумію. В тих Квятковських надзвичайно сильні родинні зв’язки, як це буває в циганів. А попередній директор ставився до Зефірина не найкращим чином. Тож картина мене в труні цілком реальна. Але знаєте що, мої любі? Саме в такі хвилини я найбільше ціную життя.
СЕРПЕНЬ
Перше
Дощове пополудня
— Ти закінчила?
Я кивнула.
— То зайди до Рисека, він хоче з тобою поговорити.
— Він таки переоцінив свої поклади оптимізму?
— Може, знову має проблеми з сином, — замислився Болек. — Якось він скаржився, що коли повертається з батьківських зборів, його малий врубає Казикову «Любіть своїх дітей». Після двох хвилин цього волання про злочинців, які виросли з катованих батьками дітей, Рисек уже не має відваги навіть підвищити голос і схаменути цього шмаркача.
— А я завжди розповідала татові про «двійки», коли він переглядав «Новини». Тоді він дивився на мене, як на