Quid est Veritas? - Наталена Андріанівна Корольова
Полюбила цю свою нову оселю з першого погляду і вже за кілька днів перетворила просте житло на елегантну римську prediol-y[129]. У предіолах втомлені міським гамором urbani — мешканці міста знаходили відпочинок серед усіх вигід, до яких були призвичаєні в місті.
Тут було над порівняння ліпше, ніж у пишній її материзні[130], що її, зрештою, давно вже замінила інсулою[131] в Тиверіаді, де вирувало великоміське життя.
Але тепер Марії там здавалося занадто руїнно й людно, бо Магдалині хотілося належати тільки самій собі та… Каєві.
Однак поривчасто-стихійне кохання юнака було занадто бурхливим, так сліпо-захопленим, що аж порушувало божественну гармонію Магдалининого життя… І хоч тільки тепер вона, така стара, майже 25-літня гетера почула внутрішнє тремтіння свого серця й душі, той motus animae, що був значно дужчий за минулорічний тиверіадський motus terrae. Ці почування перестали бути для неї лише розвагою.
Що далі, то все більше Каєве натхнення закреслювало в Магдалининій душі такі вогнисті контури чогось нового, несподівано-могутнього, що мусіло б змінити все дотеперішнє її життя… І саме не так, як міг би бажати Маріїн смак…
Бо понад розумом і естетикою підіймалася воля серця…
Марія це ясно відчувала, якою великою загрозою стають її почуття до прийдешнього…
«Корабель мого життя наскочив на мілину між підводних скель! — думала з терпкістю гетера. — Але досить землетрусів! Ця забава рідко минає без драм, трагедій, каліцтва! Лазар напевно сказав би про цей стан дуже квітисто:
— «Аж до глибин, як вода Генесарету в хуртовину, схвильована душа. Томить її спрага вогненна…» Та не спокушуся джерелом, що не зможе вгасити її. Знаю-бо: джерело це й напій із нього дуже зрадливі… Надпий лише перший ковток з келеха того — відчуєш неминуче гіркий осад із дна, де приховано розчарування… як від сельсілійського пива[132]… Бррр!..
Богорівний Кай! Безперечно, він найліпший із усіх зустрінутих досі! Але ж не раз уже чула вона від своїх адораторів ту правду: усім, що звуться «люди», бракує чогось, щоб Магдалина сказала: «Тебе кохаю!»
«Буть коханою, самій не кохати — Цієї долі бажаю тобі…» — згадала епітафію-побажання прохожому, висічену на могильному камені поетки Білітіс[133] — тієї, що знала велику Сафо й мало чим їй не дорівнялась… Але: «Мати всього створеного, Доля, веде нас», — доповнила Магдалина свою думку словами тієї ж Білітіс…
Долі ж не уникнеш, не розійдешся з нею й не обминеш її!
Лектика стояла вже нерухомо. Марія розплющила очі: була перед порталом своєї предіоли.
Глибоко зітхнула, прокидаючись від думок, як від сну. Однак ці думки заспокоїли її, підбадьорили, як і завжди під вечір.
На сходах ще затрималася на мить, щоб поставити крапку на передуманому в лектиці.
— Кохання? Ні!.. Це надто малосилий смолоскип, що спалахне й вигорить, примеркне й… зачадить!.. Мусить бути інше невгасиме світло! Світло, що бере силу з себе, і що далі, то розгоряється дужче, не меркне й не чадить… Але де воно? В чім?.. І як шукати його?
— Що тобі, Capo? — немов прокинулась удруге Магдалина. — Де ти була? Я не дочекалася тебе в Марти, у Витанії!
— Майже все, що ти накупила, доміно, — подарунки… Тож, що призначено для витанійських, відвеземо туди позавтра. А нині, пробач мені мою сваволю, доміно! Я мусила затриматися, щоб купити той нард, якого ти так хотіла.
— І купила? Таж нам не стало грошей…
— Саме тому й затрималась! Он він, той нард! У дорогоцінному лекіфі[134]! Я поставила його в лараріум[135] — до богів! Це єдине слушне для нього місце! Гроші ж я позичила…
Марія підійшла до свого чудового вирізьбленого лараріуму:
— Ти мудра, Capo! Але ж у кого ти позичила гроші?
— Зустріла домоправителя пані Мірініон. Із собою він потрібної кількості не мав.
Сара засміялася, блиснула зубами на своєму смуглявому гарному обличчі:
— Був здивований: «Чи ж ти купуєш для своєї пані волів?» — спитав. Бо ж за ціну цього дивовижного нарду можна купити пару найліпших дорослих волів для господарства! Тож я мусила йти аж до їхньої інсули — близький світ! — аж на Офлі[136]. А звідти знов до торговельних наметів, аж коло самого храму[137]! Аж сама дивуюся, що я вже дома!
— Дуже добре! — ще раз похвалила Магдалина. — Тож показуй вже наші закупки: я їх майже й не розглядала! А це що?
Оздоблений червоними трояндами і замкнений золотою пряжкою диптихон чекав на Маріам ще зранку. Не розгортаючи, впізнала від кого:
— Але ж, di boni
