Темний ліс - Лю Цисінь

— Гаразд, вовки тут просто кишать, але я поряд.

Більше не перемовилися й словом, просто сиділи біля багаття й час від часу підкидали кукурудзиння, щоб не згас вогонь.

Скільки часу так минуло, не знали, аж поки в Ло Цзі не задзвонив мобільний. Телефонувала Бай Жун.

— Ти з нею? — спитала вона лагідно.

— Ні, я сам, — відповів Ло Цзі й роззирнувся довкола. Він не брехав: сам-самісінький біля багаття обіч дороги в горах Тайхан. Відблиски його вогнища виривали з мороку довколишні скелі, а над головою розпласталося безкрає зоряне небо.

— Я знаю, що ти сам. Але ти з нею?

— …Так, — ледь чутно відповів Ло Цзі. Знову роззирнувся довкола й побачив, як дівчина підкидає в багаття сухі стебла, і її посмішка розквітала разом із поверненим до життя вогнем.

— Тепер ти віриш, що кохання, описане мною в романах, справді існує?

— Так, тепер вірю.

Тільки вимовивши вголос ці слова, Ло Цзі усвідомив, яка космічна відстань відділяє його від Бай Жун. Тривалий час вони мовчали, й лише хвилі мобільного зв'язку обплітали своїм мереживом нічні гори, підживлюючи їхню останню розмову.

— У тебе також є подібний друг, чи не так? — спитав Ло Цзі.

— Так. Давно.

— І де він зараз?

— Де ж він може бути? — Бай Жун весело розсміялася.

— Так, справді, де ж іще… — Ло Цзі й собі посміхнувся.

— Ну, прощавай, на добраніч! — відповіла Бай Жун і поклала слухавку. Невидима нитка радіохвиль, що тягнулася від неї о цій нічній порі, обірвалася, й абоненти по різні боки відчули легкий жаль, та й по всьому.

— Надворі надто холодно, ходімо спати в машину? — запропонував дівчині Ло Цзі.

Вона похитала головою:

— Я хочу залишитися тут із тобою. Ти ж любиш спостерігати за мною біля вогню, чи не так?

Ремонтна машина зі Шицзячжуана[19] прибула глупої ночі. Двоє співробітників вельми здивувалися, побачивши самотнього Ло Цзі біля багаття:

— Пане, ви вже задубли! Чому не сиділи в машині й не грілися опаленням? Двигун же справний.

По тому, як полагодили автомобіль, Ло Цзі відразу втопив акселератор у днище. Вибрався з гір ще поночі й помчав Великою рівниною. Шицзячжуана дістався на світанку, а в Пекіні був о десятій.

Не заїжджаючи в університет, вирішив негайно відвідати психолога.

— Можливо, й знадобиться невеличка допомога, але з вами нічого серйозного, не хвилюйтеся, — заспокоїв його лікар, уважно вислухавши довгу розповідь.

— Нічого серйозного?! — здивувався Ло Цзі. — Я до нестями закохався у вигаданого персонажа з власного роману, живу з цією дівчиною, подорожую з нею, виконую всі її забаганки. Навіть розбігся зі своєю реальною подруж кою, а ви говорите, що то все пусте?

Лікар поблажливо посміхнувся.

— Ви що, не розумієте? У мене найглибше почуття в житті до фантома, нереальної людини!

— Ви гадаєте, що всі навколо кохають реальних людей?

— А хіба ні?

— Звісно, ні. Більшість людей кохають об'єкти, що існують лише в їхній уяві. Об'єктами їхніх почуттів є не реальні чоловіки чи жінки, а лише образи цих людей, які вони тримають у себе в голові. Реальна людина насправді — всього-на-всього шаблон для творення уявного коханого. І рано чи пізно людина усвідомлює відмінності між уявним об'єктом кохання й реальним донором-шаблоном. І якщо вона здатна впокоритися з цією різницею, стосунки можуть тривати довго, якщо ні — стосунки припиняються. Ось так усе просто. У вашому випадку відмінність лише в тому, що ви не потребуєте шаблону.

— Хіба це не патологія?

— Як слушно зауважила ваша колишня подружка, ви маєте літературний талант. Якщо це вважати патологією, тоді так, ви — хворий.

— А чи не надто жива така уява?

— Уява не може бути надто живою. Особливо коли йдеться про кохання.

— То що ж мені робити? Як я зможу забути про неї?

— Ви й не зможете. Навіть не намагайтеся, бо це може викликати справжні психічні захворювання. Тож нехай воно йде, як іде. Ще раз повторюю: не треба себе змушувати забути її. Не вийде. Мине якийсь час, і її вплив на ваші думки та буденне життя дедалі слабшатиме. І сприймайте це так, ніби вам дуже пощастило: існує вона чи ні, ви закохані, а це чудово.

То була історія найбільшого кохання в житті Ло Цзі. Таке трапляється лише один-єдиний раз. Пізніше Ло Цзі пустився берега й плив по життю без мети й напрямку, так само, як і того ранку, коли виїхав на «Аккорді» за межі кампусу.

Як і казав психолог, вплив тієї дівчини на його життя що не день слабшав, аж поки не став непомітним. Коли він був із новою дівчиною, Вона не з'являлася. Та й коли залишався на самоті, дівчина дедалі рідше нагадувала про себе. Проте Ло Цзі точно знав, що там, у найвіддале-нішому куточку його серця, вона житиме вічно. Виразно бачив її світ: він був холодний, там завжди світили зорі й молодик, там падав сніг. У неймовірній тиші можна було навіть почути, як пухкі сніжинки з легким шурхотінням опускаються на землю, ніби сиплеться цукор. Єва, яку Ло Цзі виліпив з одного ребра свого розуму, як завжди, зараз сидить біля старовинного комина в чудовому дерев'яному будиночку посеред засніженої рівнини й мовчки дивиться на вогонь.

І тепер, у цьому лиховісного польоті, Ло Цзі палко бажав, щоб вона опинилася поруч, щоб вони разом відгадували, чого йому очікувати в кінці подорожі. Проте дівчина не з'являлася. Вдивляючись у глибини своєї душі, Ло Цзі виразно бачив, що вона так само мовчки сидить біля вогню й не почувається самотньою, бо весь її світ у нього всередині.

Ло Цзі простягнув руку до тумбочки, намацуючи пляшечку зі снодійним — вирішив поспати. За мить до того, як пальці схопили пляшечку, вона зірвалася з тумбочки й прилипла до стелі. Те саме сталося з одягом, залишеним у кріслі, — спочатку все на дві секунди влипло у стелю, а потім упало додолу. Ло Цзі відчув, що його тіло також відділяється від ліжка, щоб злетіти слідом за пляшечкою, але спальник був надійно зафіксований, тож він залишився на місці; а коли все навколо попадало на підлогу, відчув: і його щось міцно втиснуло в ліжко. Не міг навіть поворухнутися. Несподіваний перехід від стану невагомості до перевантаження викликав запаморочення, але