Анатомічний атлас. Важко бути жабою - Артем Чех
— Ну і чим ти тепер плануєш займатися? — питаю я і очікую неодмінно почути щось типу накуритися, а потім просрати своє нікчемне життя у спітнілому підвалі імлистого урбану.
— Знаєш, чувак, — каже він не без гордощів, — спочатку, коли я їхав у поїзді, я думав, що приїду до тебе, накурюся, а потім піду і просру своє нікчемне життя у спітнілому підвалі імлистого урбану. Але життя така штука, що воно, життя, постійно змінюється, воно обертається навколо своєї осі, і ти не встигаєш за ним, ти виловлюєш лише шматочки від нього, тож виловив на цей раз я таку річ. Буду я, ман, займатися бізнесом.
— Чим?
— Бізнесом, чувак, ага, не дивуйся, бізнесом…
— Так ти ж його проспиш, — не втримався я.
— Що просплю?
— Бізнес проспиш.
— Не просплю!
— Життя проспав, от і бізнес свій проспиш…
Віталя, здається, ображається, але, викуривши цигарку і допивши свій солодкий чай, відходить і продовжує.
— Я завтра починаю нове життя, чувак, я прокинуся близько шостої, зроблю зарядку, з'їм салат… у тебе овочі залишились?
— Да, — кажу.
— Зроблю салат, це ж здорова їжа, вона іде прямісінько в кров. Так от, а потім піду пробивати якісь шляхи сполучення з бізнесом. Проб'ю всі умови кредитування і взагалі… Нове життя! Лозу пам'ятаєш?
— Юрія? — не розумію я.
— Ні, бізнес! — патетично промовляє він і падає на сусіднє ліжко, де я йому постелив. Пристрасно обійнявши подушку, Віталя засинає мертвецьким сном.
5
Я прокидаюся і дивлюся на годинник.
Якщо я все правильно розумію, то Віталя вже давно мав би стати успішним бізнесменом, однак він чомусь не став, а, навпаки, спить собі тихцем, позіхає. Я його не буджу, нехай, думаю, поспить, певно, втомився. Беру попільничку і тікаю на балкон, де затримуюся з книжкою на півтори години.
— Чех, — чую голос Вія, — Чех! — Голос Вія продовжує лунати. — Чех, твою…
— Що треба? — зазираю я до кімнати.
— Котра година?
— Пів на першу, — кажу я.
Віталя мовчить. Йому анітрішки не соромно, хоча я можу помилятися, десь усередині, він, мабуть, думає, блядь, думає він, який же я галімий урод, який же я дурень, проспав свій бізнес. Дурень я, думає Віталя.
Я уважно дивлюся в його очі й посміхаюся собі, теж десь усередині, дурень ти, Віталя, думаю я, галімий урод.
— Чех, — потягується Вій, — дай щось поїсти…
— Салатик зробити? — питаю я.
— Ні, - каже Віталя, — я хочу м'яса…
— Ти ж овочів хотів…
— Уже не хочу, — промовляє той і падає з ліжка. Я намагаюся йому допомогти, але Віталя наполягає на своєму, мовляв, я сам, я мужчина, а мужчина мусить сам підняти себе в таку скрутну годину.
Віталя одягається, просить у мене грошей, я йому їх даю і кажу, що крім пельменів треба купити ще того і того.
— Добре, — каже Віталя. — А де у вас тут того продається?
— Там-то, — кажу я.
— А того?
— Того теж там-то, але в іншому відділі, тому давай збирайся і пиздуй вже скоріше. — Що Віталя і робить. Збирається, дорогою підпалює цигарку і пиздує.
У спину йому під силою протягу хряпають двері.
— Знаєш, — говорить мені Віталя, — коли я був маленький, у нас у класі був хлопчик один…
— Савка? — перебиваю я.
— Та ні, - каже, — до чого тут Савка? Інший хлопчик…
— У вас ще були хлопчики?
— Ага, — каже Віталя, уплітаючи пельмені, - невеличкий такий хлопчик. Якось він не з'явився на заняттях. Ну, всяке буває. А наша вчителька, Оксана Муренівна, почала щось нервувати, типу чого цей хлопчик не ходить на уроки, прогулює, мовляв, курва отака… галіма у нас була вчителька. І вона, коротше, подзвонила його мамі. Алло, каже, це я, Оксана Муренівна, вчителька вашого синочка галімого, та я і сама галіма, але все одно, це діла не стосується, ви, блядь, краще поясніть мені, чому ваш синок не ходить на уроки. Що, прогулює? Та ви що, каже мама хлопчика, у нього рак. Який рак? — не зрозуміла вчителька. Ну болєзнь у нього, онкологія, розумієте? Розумію, відповіла вчителька і поклала слухавку. Вона взагалі не любила мати справу зі смертю.
Віталя замовк. Мовчить, а я собі думаю, чи це все, що він хотів мені розповісти, чи не все, чи в цьому є якась міжрядкова підоснова, глибинний і прихований зміст, чи він це так розповів, аби не мовчати…
— Ну? — питаю. — Це все?
— Ні, - розважливо каже Вій, — не все. Зачекай, зараз доїм і розповім далі.
Він дійсно доїдає, смачно закурює і продовжує:
— Отже, пройшло якихось півтора місяця, здається, так, півтора, я вже не пам'ятаю. Так от, проходить деякий час, і мама приводить цього хлопчика й каже: це той самий Баня, — його звали Ванєй, — це Ваня, каже вона, він перехворів на рак, тепер він продовжить навчання, але ви не знущайтеся з нього… А ти, ман, собі уявити не можеш, як виглядав цей Ваня. Такий весь лисий, блідий, з важкими фіолетовими мішками під очима, такий худий-худий, наче з Бухенвальду. Сідає за своє місце і починає плакати. Ви впевнені, що хочете, щоб Ваня ваш, оного, вчився з усіма дітками, він же у вас, як би це правильно сказати, трошки лисуватий, смішний, каже вчителька. Да, каже мама Вані, він у мене такий же, як і всі інші діти, він у мене нормальний, щоправда, на хімії… Тобто? перебиває її Оксана Муренівна. На хімії, пояснює мама, лєчіца, але він цілком хороший хлопчик, правда, Ваня? А Ваня знай собі слину пускає і посміхається жовтими потрісканими губами. І ще, додала мама, тут ось для нього цей, уточка. Хто? — не зрозуміла вчителька. Уточка, каже мама і витягує з пакету утку. Нехай під час уроків він на ній сидить, на уточкє. Ну добре, каже вчителька.
— Щось ти забрехався, Віталя, — кажу.
— Та я тобі клянуся, що так було, нє, можливо, було трішки не так, але наскільки моя дитяча свідомість змогла це все запам'ятати, то було все саме так. Коротше, на наступній перерві Надя з Вітою забрали у Вані ту уточку, почали нею у футбол гулять, кидатися нею у Ваню, дражнити його лисибеном, ну він же був лисий, зрозумів?
