Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков

— А ви на рейхстазі прапора вішали? — цікавлюся я.

— Ні, до Берліна я не дійшов. У іншому містечку повісив. Шкода, назви не пам’ятаю. Добре пам’ятаю, що в Німеччині. Якби назву пам’ятав, то написав би їм лист у посольство! Може, запросили б у гості!.. Тільки наші дідька лисого випустили б!.. Ти одружений?

— Ні. Я один.

— Як один? — дивується старий. — Один-єдиний, як партія? А батьки?

— Ні. Мама є і брат. Близнюк. Але він тихий псих.

— А подруги серця, значить, немає, — з розумінням хитає головою Давид Ісаакович. — Тоді відкривай портвейн і підеш зараз до морозильника по делікатес!

Я роззираюся. У прохолодній, незважаючи на палаючу буржуйку, землянці лише саморобне ліжко, стіл, дві табуретки та ящик з каструлями й тарілками.

— А де морозильник? — запитую.

— Ліворуч від дверей. Зробиш два кроки ліворуч, а потім акуратно змети рукою сніг — там ящик.

У «морозильнику», а на вулиці справді мінус п’ятнадцять, я знаходжу півлітрову банку з тушкованим кроликом. Навколо мовчки стоять голі дерева. Труханів острів нагадує занедбаний цвинтар. Ще досить рано, близько першої, а повітря вже втрачає свою прозорість, сіріє, зливається зі свинцевим небом, у якому назрівають чергові снігопади.

Банку нічим відкрити. Ми розбиваємо її чавунною сковорідкою. Знімаємо із замерзлого циліндра кролячої тушонки бите скло. Потім, відмовившись від самого задуму пюре, кидаємо «вимиту» у снігові картоплю до чавунця, туди ж — циліндр тушонки, закриваємо кришкою й ставимо на буржуйку.

— Знаєш, — каже Давид Ісаакович, п’ючи дрібними ковточками портвейн. — А в мене ж є законна дочка! Мира. Давай познайомлю!

— Добре! — погоджуюся.

— Вона з дуже інтелігентної сім’ї. Мати в неї — костюмерка в Оперному, батько — ось він, перед тобою. Мені було вже п’ятдесят, коли вона народилась!

«Скільки ж йому зараз?» — думаю я, знову зосередивши увагу на горбатому носі старого.

— Іншого батька в неї не було, але мати — розумниця. Штани вміє шити — просто блиск! Навіть прасувати не треба, якщо після прання правильно повісити! Я дам тобі адресу та записку!

«А що коли в неї також горбатий ніс?» — закрадається підозра до моєї пом’якшеної після портвейну свідомості.

— А знаєш, тут у нас на Трухановому раніше все було. I винна крамниця, і свій цвинтар. На ньому мій брат похований!..

За вікном вже темно. Портвейн випитий. Йти не хочеться. Там, надворі, страшно і холодно. I знову падає сніг.

— Я вже висохлий, багато місця не займаю, — говорить старий, розстеляючи ліжко. — Нам тут з тобою буде удвічі тепліше! А завтра вранці напишу записку, і поїдеш до моєї Мирочки. Вона тобі сподобається!

51

Невідома територія. Липень 2015 року. Ніч.

У мене все ще калатає серце. Так само голосно, як двигун вертольота, на якому ми кудись летимо. Не важливо — куди. Важливо — навіщо. Я лечу знімати стрес.

Попереду летить ще один вертоліт із охороною та якимось полковником зі спецзв’язку.

Я дивлюсь на спеціаліста зі стресу. Лампочки в салоні вертольота неяскраві. Він сидить у шкіряному кріслі поблизу круглого ілюмінатора й робить усе можливе, щоби випадково не зустрітися зі мною поглядом.

— Гей, — звертаюся я до помічника. — Дай коньяку! І йому дай! — Я киваю на спеціаліста зі стресу, беручи бокал «Хеннессі».

Помічник киває. Він знає, що розмовляти зі мною краще жестами й рухами тіла. Рухи тіла не перепитують. У них не може виявитися двозначної чи підозрілої інтонації.

Спеціаліст зі стресу раптом стрепенувся, побачивши щось на землі. Повернувся до мене і відразу ж, ніби опам’ятавшись, спробував знову вткнутись у ілюмінатор. Та не вийшло. Перед ним стояв помічник з бокалом коньяку, а далі за курсом його погляду сидів я з таким самим бокалом у руках.

— Що там? — запитую я.

— Здається, посадочний майданчик.

З мого ілюмінатора нічого не видно, і я підходжу до нього й зазираю вниз.

Там світлими кутиками викладено квадрат, поруч помітні яскраві фари кількох машин. І перший вертоліт зависає над підготовленим майданчиком.

— Скільки ми летіли? — запитую я спеціаліста зі стресу.

— Півтори години, — тихо відповідає він.

Внизу — ніч, вітерець. Дзижчать неголосними голосами ледве помітні в темряві люди, яких зібрав у це незбагненне місце мій стрес. Вони обмінюються інформацією, командами, словами підвищеного значення й такої ж відповідальності. I ось уже за десять хвилин кортеж із трьох «мерсів» летить путівцем. Я — у середній машині. Попереду — водій та помічник.

— Вони сказали, що там уже все готове, — неголосно доповідає на ходу помічник.

— Усе? — перепитую я, намагаючись зрозуміти, що ховається за цим коротким бездонним словом. Помічник знає мої інтонації і знає, що я не чекаю жодної відповіді на своє перепитування.

Чотири чоловіки з потужними ліхтарями розставляють вішки з фосфоресціюючими прапорцями салатового кольору. Спеціаліст зі стресу виникає з темряви та передає мені в руки легку лопату з клинцем із білого блискучого металу. Його голова нахилена.

— Тут три сотки, — шепоче він. — Але коли втомитесь, можете відразу припинити...

Невидимі люди освітлюють ліхтарями суху, занедбану землю. Мої очі, звикнувши до темряви, розрізняють неподалік хатку, за нею — інші.

Я швидко беруся до роботи. Лопата гостра, як кинджал. Навіть у тверду, суху землю входить легко, як ніж у м’ясо.

Хвилин за двадцять починають приємно нити долоні. Я скопую метр за метром і майже з фізіологічним задоволенням відчуваю, як у моєму тілі триває боротьба бадьорості й утоми, як припливи енергії лоскочуть зсередини м’язи рук, як напружуються литки, коли я пригинаюся, вигортаючи наступну грудку землі.

Я забуваю про все, крім лопати та трьох соток. Для мене не існує більше ні охорони, ні вішок, ні людей з ліхтарями в руках.

— Нам час! — лунає раптом поруч знайомий голос.

Я миттю зупиняюся, нахиляючись вперед до мовця — це полковник спецзв’язку.

— Телефонував Микола Львович... світанок за півгодини... Він боїться, що вас тут побачать!

До трьох соток залишається лише кілька квадратних метрів.

— Докопай! — Я вручаю йому лопату і йду до машин, у яких ніби за наказом одночасно загорілися фари.

Вранці в резиденції особистий лікар обробляє стерті до крові долоні. Поруч стоїть опухлий від алкоголю й недосипання Коля Львович. Раптом у його втомленому погляді мигнув