Биті є. Макар - Люко Дашвар

Хто? Макар не показав розпачу. Дістав із кишені мобільний. Матюкнувся подумки. Ну звісно, Марта. Відрубав зв'язок, глянув на Нані винувато.

– Тобі… час? – спитала серйозно.

Знизав плечима:

– У чоловіка має бути справа. Інакше…

– Не виправдуйся.

– Добре…

– Я піду звідси сама, – уже звелася, обхопила долонями плечі, ніби геть змерзла.

– Чому?

– Щоби ти скоріше занурився у свою справу… – відповіла під акомпанемент Макарового мобільного – верещав-розривався: Марта ніколи не здавалася без бою.

Бій зав'язався тої ж ночі. Розім'ялися нейтральними фразами.

– Я телефонувала…

– Знаю.

– Раніше ти ніколи не скидав мої дзвінки…

– Раніше в мене не було таких складних справ.

– Але ти навіть не передзвонив…

– Вибач, сонце.

– Мало, коханий! Мені того замало.

– Що я повинен зробити, Марто? Скажи.

– Поясни.

– Що?

– Чому посеред білого дня я не знайшла тебе на фабриці?…І ти не відповів на мій дзвінок?

Макар напружився, розсміявся подумки. Старієш, сонце! Здаєш позиції. Отак запросто ляпнула, що була на фабриці. А там, певно, хтось інший – щирий, недолугий – ляпнув, що до директора приходила панянка і він із нею…

Обійняв розбурхану насуплену Марту.

– Вибач, сонце. Не міг при Нані…

– Що? – Мартині щоки – буряком. Із обійм видерлася. – Ти зустрічався з дочкою Новаковського?

– Так, – розвів руками. – Приїхала на фабрику… Ну не гнати ж її… поки що. Ще нашепоче Новаковському… Справа, сонце! Справа на першому місці. Твоя наука.

Зиркнув на коханку, не втерпів, уколов:

– Ти ж із Бакланом… теж тільки заради… нас.

– Ти спав із нею? – Марта отямилася, пішла в наступ.

– Ні… Зачекай! Ти щойно зізналася, що спиш із Бакланом? – Макар відповів жорстким контрнаступом.

– Бог з тобою, Сашко!

– Це не відповідь, сонце!

– Безумовно, відповідь. – Звилася. – У мене – тільки ти! Тільки ти! І я не бажаю чути ні про яку Нані Новаковську, інакше…

– Що? – Макар завмер. Марта багато чого може. Найперше – вигнати його зі своїх хоромів. А то й розписку дістати…

– Багато чого… можу! – підтвердила агресивним шепотом.

– Головне – не розлюби мене, сонце. – Учепився поглядом у вицвілі очі. – Бо ця твоя істерика… Усі жінки так викручують, коли починають жадати іншого? Зробиш мене винуватим і… покинеш?

Фортеця здригнулася і не втрималася.

– Чого вона від тебе хоче?! – крикнула Марта.

– Та нічого. – Виграв! – Певно, Борька Рудь розповів про наші з її татком справи. Так несподівано з'явилася. Я й не зрозумів для чого. Випили кави, поговорили про погоду… І розбіглися…Приємно було познайомитися.

– Про погоду? – підозріливо примружилася Марта.

Макар усміхнувся тоскно й проникливо, обійняв коханку, цьомнув у шию.

– Сонце… Звикай… – сказав філософськи-задумливо. – Ти полюбила бідного студента… І виліпила з нього… успішного мужчину. Певно, я став іншим. Але… Хіба б тобі хотілося бачити поряд із собою… лузера?

Марта з недовірою зиркнула на коханця.

– Чого вона від тебе хотіла?! – повторила затято.

– Не знаю, сонце. Але ми домовилися час від часу зустрічатися. Поки від Новаковського залежить доля фабрики, думаю, це непогана новина.

– Не спи з нею!

– Я попередив події. Сказав… що в мене є кохана.

– Хочу знати про кожну твою зустріч із цією…

– Сонце! Думаю, ми взагалі більше не здибаємося.

– Чому?

– Я ж сказав їй: у мене є кохана.

Марта розчулилася. Притулилася до механіка.

– Ти – дуже розумний, Сашко. І дуже відданий. Я не помилилася в тобі.

– А я – у тобі. – Щирий.

– Спатоньки?

– Опісля!

– М-м-м… Я тебе обожнюю!

– Усього лише? А я тебе хочу…

…На кухні в порожній металевій коробці від індійського чаю – травиця корейця Чена. Поки Марта плюскалась у ванній, Макар устиг заварити зілля, обпився. На власні сили цієї ночі розраховувати не доводилося. Музика забрала: нані-на-ні-на…

Першим дістався широкого ліжка у спальні, розлігся посередині, усміхався нахабно – тижні зо два часу в Марти виграв. Не мордуватиме питаннями. А він за цей час придумає, як позбутися набридлої коханки. Здається, зайвою стала. Фабрика працює, після отримання держзамовлення гроші перестануть бути проблемою. Квартиру купить. Нані в Париж повезе. Чи на острови… «Розписка!» Кулак стис, по подушці – на!

– Так… Розписку треба якось… добувати, – прошепотів роздратовано, зиркнув у бік ванної: Марта мала таку вдачу – геть невчасно з'являтися.

У ванній шуміла вода. Нані-на-ні-на… Макар скотився з середини постелі на самий край, відвернувся від білих простирадл. «Якщо доля привела до мене Нані, – мучився, – невже не допоможе без клопоту відкараскатися від Марти?»

Причину доньчиного сяяння Ярослав Михайлович Новаковський встановив за кілька днів після походу Макара й Нані на Koстянтинівську.

– Зустрічається з директором фабрики «Есфір». Макаров Олександр Миколайович, вісімдесят сьомого року народження, – по-військовому сухо доповідав начальник його особистої охорони. – Батьки-інженери живуть у Миколаєві. Інтелігенція. На роботу – на тролейбусі. Макаров навчався в київській «Політехніці». На стаціонарі. Влітку минулого року став помічником Сердюка… У травні цього року викупив пакет акцій ВАТ

«Есфір» у громадянки Голобородько Ганни Григорівни. Директор і мажоритарний акціонер. Стара директорка переїхала в Штати до сина. Сума угоди достеменно невідома, але за оцінками експертів – понад півмільйона доларів. Виробництво – дрібне. Нерухомість цікава. Макаров, найвірогідніше, підсадна качка. Гроші Сердюка, думається.

– Де живе? Нані була в нього вдома?

– Орендує апартаменти в престижному будинку біля цирку. Нані там не була. Точно.

Новаковський налився гнівом – аж вуха почервоніли.

– Продовжувати… – прошепотів хижо. Кивнув доповідачеві – вільний.

Став біля вікна в кабінеті – навпроти доньчине архітектурне бюро. Увіп'явся очима. Ну… От це і сталося…

Він тисячу разів уявляв собі, як зустріне перше повідомлення про кохання Нані. У цих муках його реакція завжди була різною – від нестерпного гніву до поблажливої усмішки, але завжди там було одне: він дізнавався про доньчині почуття від неї. Вона сама спішила до нього, обіймала, сміялася радісно і натхненно: «Тату, я…» «Не продовжуй, доню, дай вгадаю. Закохалася?» – відповідав він. Нані кивала, знизувала плечима: «А як ти здогадався?» – «Мама так само сяяла…» Донька зізнавалася: «Ти перший, кому я…»

Дідько! Так було завжди! З будь-якою новиною Нані завжди спішила до нього. І раптом… Новаковський гарячково перебирав причини, які змусили Нані мовчати, і не знаходив жодної пристойної.

– Як справи? – запитав демонстративно-байдуже за вечерею.

– Дім у Процеві перебудую, – спантеличила черговою новиною донька.

– І… чому?

– Ти усе зрозумієш першим. – Цвяшок у долоню. – …Коли завершу.

– Добре…

Помовчав.

– Щось масштабне?

– Так, тату, – відповіла. Усміхнулася. – Нове життя…

І як розуміти? Новаковський стікав відчайдушними сумнівами, та – не слабак – напився терпіння, вирішив до часу спостерігати.

Макаров? Ні. Йому не подобався цей Макаров. Не боєць. Видно! Виник