Пекло на землі - Віталій Юрченко

Повітря завжди сперто-смердюче, а коло дверей, де стоїть «параша», встояти неможливо. «Параша» радянської в’язниці заслужила великої слави: найтяжча кара винуватця – винести «парашу», або спати коло неї; незвична людина може очманіти від «пахощів», бо «параша» дерев’яна, ніколи не мита, не дезинфекціонована, стоїть доки зовсім не розсипеться, а що тече й пускає по камері струмки поганої течі, – то у нас звичайна річ.

У камерній брудоті воші та блощиці плодяться неймовірно. Боротьба з ними – марна справа, бо адміністрація вважала це за «мєлоч» (дрібницю), а самі в’язні нічого не могли вдіяти, хоч і призначали масові «ударники» для боротьби з «контрреволюцією»: раз на день організовано всією камерою скидаємо білизну, винищуємо «дезертирів», а тоді давай в щілинах, дошках, торбах та на підлозі шукати «нальотчиків». Шукаємо довго, вперто, випікаємо вогнем діри, аж, дивись, вночі вони знову вільно розгулюють. Часто доводиться серед ночі йти на них в «конратаку». Проте, другого дня кожний находить в білизні десятками новонароджених «контрреволюціонерів».

Засобом боротьби з вошами в Допрі є парня. Труднувато до неї попасти; за 2 і пів місяців, після півторамісячних обіцянок, що «завтра пайдьот 8-я в баню», мені пощастило раз у ній бути.

Ця важлива установа окружного Допру є невеличка частина конюшні (не більше на пару коней), де замурували казан і гріють воду.

Які там ще особливості, роздивитись не встиг, бо нас 41 чоловік мусіло помитись за 15 хвилин. Я трохи затримався: побоявся роздягатись у прихожій (в конюшні, а було в грудні), тому не вилив ще на себе й коряка води, як «банщик» настирливо став виганяти, бо 9-та камера йде. Мусів у «прихожій» одягатись і, звичайно, застудився та бухикав тижнів два. Бухикав, правда, не я один.

День допрівський має такий порядок: о 2-й або о 4-й годині ранку «підйом» та «оправка», о 6-й ранку та вечора «проверки», о 12-й або 4-й обід і десь в цих годинах знов «оправка» й прогулька, о 8-й вечора «отбой», інакше – ляж і не ворушся, а як більшості лягти нема де, то прилипни до стіни, щоб і духу твого не було чути, бо ходить в коридорі надзорець.

Весь порядок денний проходить одноманітно. Під час уставання надзиратель зо всієї сили б’є кулаками в двері, і не один незвичний схоплюється переляканий.

До «потребника» – проходить по екс-американському: за 10 хвилин пропускають 40 – 50 чоловік. Оправляти[36] вдень не допускають.

На коридорах ставлять завсіди патентованих злочинців – нальотчиків-горлохватів. У їхній поведінці зайве говорити про якусь людяність: на потіху собі він вас у потребнику в багно втрутить, чи шпурне в бік на дверах, може весь день морити водою, чи півдня тримати жінку з передачею на морозі, чи щось інше. Як хочете заслужити у нього ласки – купіть його: давайте йому щодня цигарок, цукру, «жиров» чи кілька монет до крамнички. Коли ж сьогодні дав, а завтра відмовив – матимешся від нього. Він і передачу вашу з’їсть, і листа ніякого не побачите, і випорожнитись спокійно не дасть, і відро з «параші» ненароком на вас виллє. Жалітись на нього, як і взагалі на адміністрацію – напитаєш лиха, бо адміністрація своїх підтримує.

Провірка проходить ретельно два рази на день (в цьому одному точности дотримується Допр): щоранку й вечора камерний староста муштрує нас у два ряди, а це річ нелегка, бо в короткій камерці втулити 20 чоловік по два труднувато; бряжчать ключі, входить мовчазна й сувора процесія з 4 – 5 душ допрівського начальства, цокають залізним молоточком ґрати, чи не перепиляв хто, всі чотири перечислюють нас, дижурний питає, чи нема заяв (а вони бувають рідко, бо кому охота до «лямпочки» писати), часто вилає камеру за якусь дрібницю, і двері замикаються.

Не раз дивуємось, шо воно цокає, числить щодня. Ото якийсь дурень гадає, що з цих лабетів можна смикнути? Чортового батька з Допру вислизнеш: вміють охороняти твою душу.

Весело проходить в камерах обід. Снідання та вечеря завсігди однакові: гаряча вода.

Обід зазнає гострої критики кожного дня; найрозповсюдженіші характеристики окремих «меню» такі: від кулешу найголодніша собака в безвість забігла б, не їла б; у борщі можна себе не гірше, як в дзеркалі, побачити, чи вимитись (це до речі, бо в Допрі дуже часто бракує води чи напитись, чи вмитись); поділити всім кашу (бачок на 43 чол.) можна хіба лише за допомогою аптекарської ваги.

Ці характеристики в поширеному змісті ми подали до допрівської стінної газети, але адміністрація їх не пропустила.

Не бачив і не вірю, щоб в’язень бодай місяць прожив на цих харчах; арештовані – недалекі здебільшого мешканці, мають харчі з дому і «дякують». Хто ж не має «передачі», той призначений на цілковиту голоднечу; мусить жебрати, а як не змилуються, то красти.

Не дивно, що крадіжки в Допрі розвинуті страшенно. Камера – найкраща школа спритно витягнути в сусіда з кишені, вночі тихо залізти до чужої торби, підглянути, де що лакоме й недобре лежить, «цапнути» його й уміло сховати.

Не раз камера ахкає: пропали калачі, 3 фунти сала, гроші витягнули. Питають, думають, пригадують, хто коли чуже їв, де міг сховати гроші. Обирається комісія. Перевертають все в камері, трусять, обшукують до рубця, до ниточки кожного, речі, нари, діри – нема…

Тільки за деякий час дізнаються, що один у крамничці «п’ятьорку» розміняв, а другому коридорний кожної «оправки» шматок сала з хлібом дає.

Прохід важливий тим, що часто ждемо на нього цілий день і все «сєйчас», «сєйчас». Кожний рветься хоч тих 10 хвилин побути на повітрі та відсахнутися від камерного чаду; цікаво також дізнатись, чи є нові покійники в камері «смертників»; дехто сподівається «по блату» дістати чи передати якусь новину свому землякові, спільникові по справі.

Ведуть на прохід строго, вимуштрувавши в дверях по два: на коридорі – числять, спускаємось по сходах на нижчий поверх – числять, проходимо коридором – числять, біля надвірних дверей – числять, вводять в огорожену дротом серед двору кошару і замикають – числять. Така сама процедура, як вертаємося до камери.

Ходимо в кошарі по два, як парні бички, збиватися докупи не вільно; не можна також задивлятися у вікна камер, а тим більше, щось показати, поздоровкатись з товаришем своїм. Не встигнеш головою кивнути, чи носа висякати, як надвірний надзорець Федорів уже біжить з «сальним»[37] матюком і тягне до «подвалу».

З одного боку прохід освіжує, а з другого ще більше деморалізує, бо тут на тебе