Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей

їх, то й не мала відрази до зла, властивої обізнанішим за неї моралістам. Якщо Емілія розбещувала всіх, хто був поряд з нею, своєю чемністю і ласкою, якщо вона перепрошувала своїх служників за те, що зважувалась турбувати їх дзвінком, якщо вибачалася перед продавцем, який показував їй сувій шовку, і кланялася підмітальникові вулиці й хвалила його за те, що доручене йому перехрестя дуже чисте, — а вона й справді, мабуть, здатна була на всі ці дурниці,— то чи могла вона не подобрішати до своєї давньої знайомої, довідавшись, що та опинилася в скруті? Вона просто не уявляла собі, що хтось може бути нещасний по заслузі. У світі, де закони видавала б Емілія, мабуть, було б не дуже зручно жити. Але таких жінок, як Емілія, трапляється мало, принаймні серед правителів. Мені здається, що ця леді скасувала б усі в’язниці, кари, кайдани, бичування, злидні, хвороби, голод. Вона була такою нікчемною істотою, що — доведеться нам визнати це — могла б навіть забути смертельну образу.

Коли майор почув від Джоза про сентиментальну пригоду, яку той пережив, він, скажемо щиро, поставився до неї далеко не так співчутливо, як бенгалець.

Навпаки, його ця новина аж ніяк не втішила; він коротко, але не зовсім чемно сказав про ту жінку, що опинилася в біді, таке:-То та шелихвістка знов випливла на світ божий? — Доббінові ніколи не подобалася Ребека — від тієї хвилини, як вона вперше глянула на нього зеленими очима і, не витримавши його погляду, відвернулася.

Та мала відьма капостить скрізь, де тільки з’явиться, — без тіні шанобливості сказав майор. — Хтозна, як вона досі жила і що робить тут, за кордоном, зовсім сама. Не згадуйте мені про якісь там переслідування і ворогів — у чесної жінки завжди знайдуться друзі, і вона ніколи не розлучиться з родиною. Чого вона лишила свого чоловіка? — Нехай він навіть був поганий і нечесний, як ви кажете. Він і справді був такий.

Я пам’ятаю, як той негідник-заманював і ошукував бідолаху Джорджа. Здається, вони розлучилися через якийсь скандал. Я наче щось таке-чув, — сказав майор, який не дуже цікавився плітками.

Дарма Джоз намагався переконати його, що Бекі з усіх поглядів порядна й невинно скривджена жінка.

Ну нехай! Спитаймо місіс Джордж, — мовив нарешті великий дипломат майор. — Ходімо й порадимося з нею. Я думаю, ви згодні, що вже хто-хто, а вона добра порадниця в таких справах.

Гм! Може, Еммі й не найгірша порадниця, — відповів Джоз: адже ж він не був закоханий у свою сестру.

Не найгірша? А хай йому чорт, сер, та кращої жінки я ніколи не зустрічав! — вихопилось у майора. — Одне слово, ходімо і спитаймо її, чи варто йти до тієї особи. Як вона скаже, так і буде.

Цей негідний хитрун був певний, що тут він не програє. Він пам’ятав, що колись Еммі страшенно ревнувала чоловіка до Ребеки. На саму згадку про неї вона, бувало, тремтіла й лякалася. «Ревнива жінка ніколи не прощає», — думав собі майор. Отож наші двоє джентльменів подалися через вулицю до помешкання Емілії, де вона натхненно виспівувала романси зі своєю вчителькою пані Штрумпф.

Коли та дама відкланялася, Джоз пишномовно, як завжди, почав:-Люба Еммі, я щойно пережив незвичайну… еге ж… пожалься боже… просто дивовижну пригоду. Одна особа… так, одна дуже цікава особа… ти її давно знаєш і, можна сказати, віддавна приятелюєш з нею… щойно приїхала сюди, і я хотів би, щоб ти побачилася з нею.

Хто це? — запитала Емілія. — Якась жінка? Майоре Доббіне, не ламайте мені, будь ласка, ножиць! — Наражаючи на небезпеку свої очі, майор крутив ті ножиці, тримаючи їх за ланцюжок, на якому вони часом висіли в Емілії на поясі.

Це жінка, яку я страх не люблю, — понуро сказав він, — і яку вам також нема за що любити.

То це Ребека, я певна, що це Ребека! — відповіла Емілія й почервоніла з хвилювання.

Ви, як завжди, маєте слушність, — мовив Доббін.

Брюссель, Ватерлоо, давно минулі часи, лихо, муки, спогади — все це раптом ожило в ніжному Еміліїному серці, і воно болісно стислося.

Я не хочу її бачити, — повела вона далі.— Не можу.

А я вам що казав? — звернувся майор до Джоза.

Вона дуже нещасна і… і таке інше, — озвався Джоз. — Вона живе в злиднях, беззахисна… і хворіла… дуже хворіла… і чоловік, негідник, кинув її.

Ох! — сказала Емілія.

У неї немає жодної близької душі на світі,— не без хитрощів повів далі Джоз. — І вона казала, що, на її думку, тобі можна довіритись. Вона така нещасна, Еммі.

Мало не збожеволіла з горя. її розповідь мене страшенно схвилювала., слово честі… мушу сказати, що ніхто ще не витримував такого тяжкого переслідування з такою ангельською покорою її родина повелася з нею дуже жорстоко.

Бідолашна! — мовила Емілія.

І вона каже, що коли не знайде дружньої підтримки, то загине, — вів далі Джоз тремтячим голосом. — Пожалься боже! Ти знаєш, що вона пробувала накласти на себе руки? Вона носить із собою опіум… я бачив пляшечку в її кімнаті… така жалюгідна комірчина… в третьорядному готелі «Слон», під самим дахом. Я туди ходив.

Ці слова, видно, не справили враження на Емілію: вона навіть ледь усміхнулася.

Певне, вона уявила собі, як Джоз сопів, вибираючись сходами нагору.

Вона місця собі не знаходить з горя, — знов почав він. — Страшно слухати, як та жінка настраждалась. У неї був син, одноліток Джорджі.

Так, я наче пригадую, — сказала Еммі.— Ну і що? — Світ не бачив такого гарного хлопчика, — сказав паш сентиментальний товстун, розчулений розповіддю Ребеки, — Просто ангел, а не дитина. А як він обожнював свою матір! Ті негідники вирвали в неї з рук заплаканого сина і відтоді не дозволяють йому бачитися з нею.

Джозефе, голубе, — вигукнула Емілія, схоплюючись з місця, — негайно ходімо до неї! — Вона кинулась до своєї спальні, похапцем зав’язала капелюшка, вернулася з шаллю в руці й звеліла Доббінові йти з нею.