Спартак - Рафаелло Джованьолі
Коли сіли за стіл, Крікс помітив у кутку кімнати невеличкий столик із залишками закуски і перед ним стілець.
— А скажи мені, Лутаціє Кібела — мати богів, — звернувся Крікс до хазяйки таверни, яка поралася біля їхнього столу, — скажи-но, хто обідав за цим столиком?
Лутація обернулась і здивовано скрикнула:
— Куди ж він подівся?.. От тобі й на!..
І потім додала:
— Ах, нехай боронить мене Юнона Луціна… Він мені не заплатив…
З цими словами Лутація підбігла до столика, а Крікс спитав знову:
— Та хто ж цей невідомий, що криється під іменем «він»?
— Ах! — полегшено зітхнула Одноока. — Я на нього набрехала… Я знала, що він порядна людина. Ось він залишив вісім сестерцій на оплату рахунку… навіть більше, ніж належить. Ще чотири з половиною асси лишається в кредиті.
— Щоб тебе болячка задавила, чи скажеш ти, нарешті!..
— Бідолашний, — вела далі Лутація, прибираючи стіл, — він забув тут свою табличку з розрахунками і свій стилос…
— Бодай Прозерпіна сьогодні ж злопала твій язик, зварений у солодкому оцті, стара мегеро! Чи ти будеш відповідати зрозуміліше? — гримнув Крікс, бо йому вже урвався терпець від цього базікання.
— Та скажу!.. Голодранці… ви допитливіші від жінок, — з серцем відказала Лутація, — Тут обідав один сабінський торговець зерном, що приїхав до Риму в своїх справах. Ось уже кілька днів він приходить сюди саме в цю годину.
— Ану, покажи мені, — сказав Крікс, віднімаючи в Лутації маленьку дерев'яну табличку, покриту воском, і кістяну паличку. Він почав читати записи торговця.
На табличці справді було позначено різні міри зерна з відповідними цінами збоку, імена власників зерна, які, мабуть, одержували від торговця завдаток, бо поряд з іменами стояли різні цифри.
— Але я не збагну, — говорила Одноока, — коли саме він вийшов… Я могла б заприсягнутися, що тієї миті, коли ви входили, він був іще тут… А… розумію! Мабуть, він мене кликав, коли я готувала для вас сосиски, та дуже квапився і пішов собі… а гроші залишив, як порядна людина.
І Лутація, забравши назад паличку з таблицею, вийшла, промовивши:
— Завтра… якщо він прийде… а напевно прийде, я поверну все, що йому належить.
Гладіатори їли майже мовчки, і тільки згодом один з них спитав:
— Ну як?.. Про сонце немає ніяких звісток? [2]
— Його весь час облягають хмари[3], — відповів Крікс.
— Однак це дивно! — зауважив один.
— І незрозуміло, — прошепотів другий.
— А що мурашня? [4] — запитав третій.
— Розмножується і ретельно робить свою справу, чекаючи літа [5].
— О, хай прийде швидше літо, хай сонце, сяючи своїм могутнім промінням, звеселить працьовитих мурах і спалить крила злим осам [6].
— Скажи мені, Кріксе, скільки зірок уже видно? [7]
— Вчора було дві тисячі двісті шістдесят.
— А чи сходять ще нові?
— Безперервно, і з'являтимуться доти, поки не засяє над світом синій небосхил, укритий міріадами зірок.
— Глянь на весло[8] — сказав один з гладіаторів, побачивши Азур, рабиню-ефіопку, що принесла вино.
Коли рабиня вийшла, гладіатор-галл сказав ламаною латинською мовою:
— Адже ми тут самі, тому можемо говорити вільно і не ламати собі голову цією умовною мовою. Я лише недавно приєднався до вас і, скажу просто й одверто, ще не навчився як слід цієї мови. Отже, я питаю без усяких фіглів-міглів, чи збільшується кількість наших прибічників? Коли ми зможемо, нарешті, стати до справжнього бою і показати нашим зарозумілим знатним панам, що ми такі ж хоробрі і навіть хоробріші від них?..
— Ти надто квапишся, Брезовіре, — усміхаючись зауважив Крікс, — надто квапишся і гарячкуєш. Кількість прихильників Спілки зростає з дня на день; кількість новоприйнятих прибічників нашої справи збільшується щогодини, щохвилини. Так, наприклад, цієї ночі, о годині першого смолоскипа у священному лісі богині Фуріни, по той бік Субліційського мосту, між Авентінським і Янікульським горбами, будуть прийняті з додержанням установленого обряду одинадцять вірних і випробуваних гладіаторів.
— У лісі богині Фуріни, — повторив запальний Брезовір, — де ще стогне в листі дубів невідомщений дух Гая Гракха, благородною кров'ю якого ненависть патриціїв окропила цю священну заповітну землю? Так, саме в цьому лісі слід збиратися і об'єднуватися пригнобленим, щоб завоювати собі свободу!
— Щодо мене, — сказав гладіатор-самніт, — то я не можу діждатися часу, коли спалахне повстання. І не тому, що я дуже вірю у його щасливе закінчення, а тому, що мені не терпиться схопитися з римлянами і відомстити за тих самнітів та марсійців, які загинули через цих грабіжників у священній громадянській війні.
— Ну, коли б я не вірив у перемогу нашої праведної справи, то я б зовсім не вступав до Спілки пригноблених.
— А я увійшов до Спілки тому, що все одно мені судилося бути забитим, і я волію впасти на полі бою, ніж загинути в цирку.
В цю мить один з гладіаторів упустив свій меч. Цей гладіатор сидів на стільці якраз проти одного з двох обідніх лож, на які лягли деякі з товаришів. Він нахилився, щоб підняти меч, і раптом скрикнув:
— Під ложем хтось є!
Йому здалося, що він побачив чиюсь ногу і край зеленої тоги.
На цей вигук усі гладіатори збентежено схопилися з місць, і після якоїсь миті замішання Крікс вигукнув:
— Дивись на весло! Брезовіре і Торквате, відганяйте мух ми будемо смажити рибу7.
Двоє гладіаторів з найбезтурботнішим виглядом стали на дверях, розмовляючи один з одним; інші миттю підняли ложе і знайшли під ним скоцюрбленого чоловіка років тридцяти. Схоплений чотирма дужими руками, він одразу почав просити пощади.
— Ні звуку, — тихо й загрозливо наказав йому Крікс. — Тільки поворухнись, тут тобі й смерть!
І блиск десяти мечів у десяти могутніх руках попередив спійманого, що тільки-но він спробує подати голос, як йому буде кінець.
— А!.. Так це ти, той сабінськнй торговець зерном, що залишає на столах сестерції без ліку? — запитав Крікс, очі якого налилися кров'ю, а обличчя засіпалося в страшному гніві.
— О повірте, шановні, я не… — благально почав тремтячим голосом юнак, напівмертвий від жаху.
— Мовчи, падлюко! — перебив один з гладіаторів і сильно стусонув його ногою.
— Підожди, Евмакле, — докірливо зупинив товариша Крікс. — Треба, щоб він заговорив і признався, що його принадило сюди і хто
