Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан

мене, доправляє мене з Кале у Дувр. Коли 5 квітня 1822 року я ступаю на англійську землю, мене вітає гарматний залп. Комендант форту присилає до мене офіцера, щоб виставити коло моїх дверей почесну варту. Хазяїн і прислуга готелю «Shipwright-Inn» [17], де я зупинився, вийшли мені назустріч з непокритими головами і завмерли, стоячи струнко. Дружина мера від імені найвродливіших жінок міста запросила мене на вечірку. Пан Біллінґ, службовець мого посольства, вже чекав на мене. Обід з велетенських риб та гігантських кавалків яловичини відживив сили пана посла, який зовсім не був голодний і нітрохи не втомився. Народ, що зібрався під моїми вікнами, зустрів мене вигуками huzza [18]! Той самий офіцер, що був недавно, повернувся і, незважаючи на мої протести, виставив коло моїх апартаментів вартових. Назавтра, роздавши купу грошей, що належать моєму повелителю королю, я вирушаю до Лондона під гарматні сальви; я їду в легкій кареті, запряженій четвериком прекрасних рисаків, якими правлять два елегантні жокеї. Мої люди їдуть слідом в інших каретах; вістові в моїх лівреях супроводжують кортеж. Ми минаємо Кентербері, привертаючи погляди Джона Булля та сідоків зустрічних екіпажів. У Блек-Хіті, де раніше в заростях вересу ховалися злодії, тепер виросло село. Незабаром перед моїми очима постає гігантський ковпак диму, що накриває центр Лондона.

Занурившись у безодню вугільної пари, як в одну з пащ Тартару, проїхавши через усе місто, вулиці якого я впізнавав, я під’їхав до будинку посольства на Портленд-Плейс. Повірений у справах пан граф Жорж де Караман, секретарі посольства пан віконт де Марселлюс, пан барон Е. Деказ, пан де Буркене, а також посольські службовці зустрічають мене з благородною чемністю. Всі воротарі, консьєржі, слуги, посильні чекають на хіднику перед воротами. Мені подають візитні картки англійських міністрів та іноземних послів, яких уже сповіщено про мій приїзд.

17 травня благословенного року 1793 від Різдва Христового я, смиренний і невідомий мандрівець, що прибув з острова Джерсі, висів у Саутгемптоні з тим, щоб попростувати до цього самого міста Лондона. Дружині мера до мене було байдуже; а мер, Вільям Сміт, видав мені 18-го числа подорожню до Лондона, до якої був доданий Alien-bill [19]. Опис моїх прикмет англійською звучав так: «Франсуа де Шатобріан, французький офіцер емігрантської армії (french officer in the emigrant army), п’яти футів чотирьох дюймів зросту (five feet four inches high), худорлявий (thin shape), з каштановим волоссям і бакенбардами (brown hair and fits)». Я скромно розділив з кількома матросами найдешевший екіпаж; я міняв коней у найжалюгідніших тавернах; бідний, хворий, нікому не відомий, я в’їхав у славне і прекрасне місто, де верховодив пан Пітт; мені належало поселитися на критому дранкою горищі, яке за шість шилінгів на місяць винайняв для мене один бретонський родич у кінці маленької вулички, що виходила на Тоттенхем-Курт-Роуд.

Хай у шанобі і достатку, Та живете тепер не так ви, Як у щасливі ті роки! [20]

Нині, одначе, Лондон обіцяє мені іншу невідомість. Моя політична діяльність відсунула в тінь мою літературну славу; у всіх трьох королівствах немає жодного дурня, який не віддав перевагу б посланцеві Людовіка XVIII над автором «Генія християнства». Побачимо, як обернеться справа після моєї смерті або після того, як я перестану заміщати пана герцога Деказа при дворі Георга IV, – спадкоємність така ж дивна, як і решта подій мого життя.

Опинившись у Лондоні як французький посол, я над усе полюбив, залишивши карету на розі якого-небудь скверу, пішки обходити вулиці, де колись гуляв, бідні простонародні передмістя, де знаходять собі пристановище бідолахи, об’єднані спільними стражданнями, заходити до невідомих притулків, які я часто відвідував з товаришами в нещасті, не знаючи, чи буде в мене завтра шматок хліба, – це я, кому в 1822 році подають на обід три або чотири переміни страв. У всіх цих жалюгідних убогих халупах, двері яких давніших літ були мені відчинені, я бачу тільки незнайомі обличчя. Мені вже не потрапляють на очі мої співвітчизники, яких легко впізнати по жестах, ході, фасоні й старезності вбрання; я більше не зустрічаю мучеників-священиків, що носять маленькі комірці, великі трикутні капелюхи, довгі потерті чорні рединготи, – їм кланялися колись перехожі-англійці. За час моєї відсутності в Лондоні проклали широкі вулиці, звели палаци, побудували мости, насадили бульвари; за Портленд-Плейс, на місці лук, де паслися череди корів, тепер розбито Ріджентс-парк. Кладовище, що виднілося із слухового віконця одного з горищ, де я мешкав, зникло – його заступила садова альтанка. Коли я вирушаю до лорда Ліверпуля, я заледве впізнаю місце, де стояв ешафот Карла I; що ближче підступають до статуї Карла II нові будинки, то безповоротніше стираються з пам’яті видатні події минулого.

Як бракує мені, котрий втішається нинішньою жалюгідною пишнотою, цього світу мук і сліз, цієї пори, коли прикрощі мої зливалися з прикрощами цілого поселення знедолених! Отже, правда, що все минає, що навіть знегодам, як і благоденству, приходить кінець? Що сталося з моїми братами по вигнанню? Одні померли, що ж до інших – то кожен пішов своїм шляхом: як і я, вони проводжають в останню дорогу рідних та близьких; вони нещасніші на рідній землі, ніж були на чужій. Хіба на цій чужій землі ми не мали своїх зібрань, своїх розваг, своїх свят і – щонайперше – хіба ми не були молоді? Матері родин, дівчата, що почали життя в убогості, віддавали плід тижневої тяжкої праці, щоб розвеселити себе танцями, які танцюють в їх рідному краю. Знайомства зав’язувалися під час вечірніх розмов після трудового дня, на дерні Хемстеда і Прімроз-Хілла. Ми своїми руками прикрашали старі халупи і перетворювали їх на каплиці, де молилися 21 січня і в день смерті королеви, з хвилюванням слухаючи надгробну промову нашого сусіда – кюре-вигнанця. Ми гуляли берегом Темзи, то дивлячись, як входять у доки кораблі, завантажені всіма багатствами світу, то милуючись сільськими будиночками Річмонда, – ми, такі бідні, ми, позбавлені батьківської стріхи: це було справжнє блаженство!

Раніше в Англії, коли я повертався додому, мене зустрічав друг, який називав мене на «ти», який, тремтячи від холоду, відчиняв мені двері нашого горища, освітлюваного замість лампи місячним світлом, лягав на убоге ложе, що стояло поряд з моїм, і вкривався своєю благенькою ковдрою, – тепер, у 1822 році, мене зустрічають дві шеренги лакеїв, за ними чекають п’ять або шість шанобливих секретарів. Супроводжуваний зливою титулів: