Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей

Коли Бекі побачила те славетне обличчя, яким вульгарним їй видався рантом майор Ледар і як засмерділо тютюном від огидного капітана Шулера! Вона миттю прибрала вигляду великосвітської дами, намагаючись дивитися й триматись гак, ніби вона знов опинилася у Мейфейрі. «Та жінка, видко з усього, дурна й сварлива, — подумала вона. — Я певна, що вона не вміє розважити його. Вона вже, мабуть, йому набридла, а зі мною він ніколи не нудився».

В її серці тріпотіло безліч таких зворушливих надій, побоювань, спогадів, коли вона блискучими очима (на підмальованому до самих вій обличчі вони аж мерехтіли) дивилася па великого вельможу.

У ті вечори, коли лорд Стайн надягав ордени Зірки й Підв’язки, він прибирав також особливо вельможного вигляду, дивився на всіх і розмовляв, ніби могутній володар, яким він і був. Бекі замилувалася його усміхом — поблажливим, невимушеним, гордовитим, сповненим гідності. Ох, bon Dieu, яке приємне було його товариство, який він блискучий, дотепний, цікавий співрозмовник, які в нього чудові манери! І вона проміняла його на майора Ледара, що тхне тютюном і горілкою, на капітана Шулера з його жокейськими жартами й жаргоном кулачного бійця і на таких самих інших. «Цікаво, чи він мене впізнає?» — подумала Ребека.

Лорд Стайн, усміхаючись, розмовляв з тією вельможною дамою, що сиділа поруч нього, потім раптом підвів очі й побачив Бекі.

Вона вся затремтіла, коли зустрілася з ним поглядом, зобразила на обличчі найчарівнішу усмішку, на яку лише і була здатна, і зробила скромний, зворушливий реверанс. Лорд Стайн з хвилину дивився на неї з таким жахом, який, певне, охопив Макбета, коли в нього на бенкеті з’явився дух Банко, і був би й далі так сидів, роззявивши рота, якби огидний майор Ледар не потяг Ребеки геть.

Ходімо до зали, де вечеряють, місіс Родон, — сказав той джентльмен. — Мені теж захотілося набити черево, — коли я побачив, як ця панота напихається. Гайда, спробуємо, яке тут шампанське.

Бекі здавалося, що майор уже й так трохи перебрав міру.

Другого дня вона подалася в Монте-Пінчо — Гайд-парк римських гульвіс — можливо, сподіваючись ще раз побачити лорда Стайна. Але вона зустріла там іншого знайомого — містера Фіча, довірену особу його милості. Він підійшов до Бекі й досить недбало кивнув їй, торкнувшись пальцем капелюха.

Я знав, що мадам тут, — мовив він. — Я йшов за вами від вашого готелю. Мені треба дати вам одну пораду.

Від маркіза Стайна? — запитала Бекі з такою гідною міною, на яку ще була здатна, завмираючи від надії і сподівання.

Ні,— відповів камердинер, — від себе самого. Рим дуже нездорове місце.

Не в цю пору року, мосьє Фіч, а тільки після великодня.

Запевняю вас, мадам, що й тепер також. Тут цілий рік хворіють на лихоманку.

Клятенний вітер з боліт весь час убиває людей. Послухайте, мадам Кроулі, ви завжди були bon enfant /Поступливі (франц.)/, і я завжди гарно ставився до вас, parole d’honneur / Слово честі (франц.)/. Бережіться! їдьте геть з Рима, кажу вам, а то захворієте й помрете.

Бекі зареготала, хоч її пойняла шалена лють.

Що? Мене, бідолашну, вб’ють? — запитала вона. — Як романтично! Невже мілорд возить із собою найманих-убивць замість провідників і стилети замість дорожніх речей? Дурниці! Я залишуся, хоча б для того, щоб його дратувати. Знайдуться люди, які захистять мене, поки я тут.

Тепер зареготав мосьє Фіч.

Захистять вас? — перепитав він. — Хто? Майор, капітан чи будь-хто з тих гравців, яких ви тут бачите, пустять вас на той світ за сто луїдорів. Про майора ЛеДара (він такий майор, як я мілорд і маркіз) ми знаємо такі речі, за які він може потрапити на каторгу або ще й далі! Ми знаємо все, і в нас є всюди друзі.

Знаємо, кого ви бачили в Парижі і яких там знайшли родичів. Так, дивіться на мене, скільки хочете, але це правда. Чому, наприклад, жоден наш посол у Європі не приймає вас у себе? Бо ви образили когось, хто ніколи не прощає і чий гнів ще збільшився, коли він вас побачив. Він собі місця не знаходив учора ввечері, як повернувся додому. Пані де Белладонна влаштувала йому сцену через вас, так лютувала, що не доведи господи.

О, то це підступи пані де Белладонни? — мовила Бекі з деякою полегкістю, тому що слова маркізового посланця неабияк злякали її.

Ні, вона тут ні до чого, вона завжди ревнує. Кажу ж вам, що це монсеньйор. Ви дарма показались йому на очі. А коли ви залишитесь тут, то ще захочете показатися. Затямте моє слово. їдьте геть звідси. Лишенько, мілордів екіпаж! — вигукнув він і, схопивши Бекі за руку, кинувся до бічної алеї.

Карета лорда Стайна, виблискуючи геральдичними знаками, промчала вулицею, запряжена кіньми, яким не було ціни. На подушках у ній сиділа пані Белладонна, чорнява, квітуча, насуплена, з собачкою на колінах і з білою парасолькою, що коливалася над її головою, а поруч — старий лорд Стайн, мертвотно блідий, із згаслими очима. Зненависть, лють чи пристрасть інколи ще спалахували в них, але звичайно вони були тьмяні, наче втомилися дивитись ва світ, у якому для виснаженого старого розпусника уже майже не лишилося ні краси, ні радощів.

Монсеньйор так і не оклигав після подій тієї ночі,— прошепотів мосьє Фіч місіс Кроулі, коли карета проїхала-і Бекі виглянула їй услід з-за кущів, за якими вони ховалися.

«Хоч одна втіха!» — подумала Бекі.

Чи лорд Стайн справді намірявся замордувати місіс Бекі, як погрожував мосьє Фіч (після смерті монсеньйора він повернувся на батьківщину, де його дуже поважали і де він купив у свого володаря титул барона Фічі), а його довірений не захотів плямити рук убивством, чи йому тільки звеліли налякати місіс Кроулі, щоб вона залишила місто, де мілорд хотів прожити