Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей

Спершу Бекі була дуже скромна й порядна, та скоро їй остогиділо таке одноманітне доброчесне життя. Кожен день те саме: той самий нудний комфорт, та сама безглузда їзда в Булонському лісі, те саме товариство вечорами, ті самі проповіді Блейра в неділю, та сама опера, і так без кінця. Боні вже вмирала з нудьги, коли це, на її щастя, з Кембриджа приїхав молодий містер Іглз, і мати, побачивши, яке враження справила на сина її маленька приятелька, негайно вжила відповідних заходів.

Тоді Бекі спробувала жити своїм домом разом з однією приятелькою, та це подвійне ménage швидко довело їх до сварки й скінчилося боргами. Після цього вона зважилась оселитися в пансіоні і якийсь час мешкала в славетному закладі мадам де Сент-Амур на вулиці Руаяль у Парижі, де почала випробовувати свої чари на підтоптаних денді і примерхлих красунях, що відвідували салони її господині.

Місіс Бекі любила товариство, не могла без нього жити, як курець опіуму — без пучки свого зілля, і була досить щаслива в ту пору, коли мешкала в пансіоні.

Жінки тут такі самі кумедні, як і в Мейфейрі,— розповідала вона одному своєму давньому лондонському знайомому, випадково зустрівши його, — тільки сукні в них не такі нові. Чоловіки носять чищені рукавиці, і, звичайно, всі вони пройдисвіти, але не гірші за Джека такого-то й Тома такого-то. Господиня пансіону трохи вульгарна, проте не думаю, що вона вульгарніша за леді Л. — І Бекі назвала одне прізвище, таке гучне у світських колах, що я швидше вмру, ніж скажу його вам.

Дійсно, побачивши ввечері освітлені кімнати мадам де Сент-Амур, чоловіків з орденами й стрічками за гральними столами і дам трохи осторонь „від них, можна було подумати, що ця пані — справжня графиня. Багато хто так і вважав, і Бекі якийсь час була однією з найблискучіших дам у салонах графині.

Та, мабуть, Бекі відшукали давні кредитори з 1815 року, тому що бідоласі довелося раптово тікати з Парижа; тоді вона перебралася в Брюссель.

Як добре вона пам’ятала це місто! Вона, всміхнувшись, глянула на маленькі антресолі, де колись жила, і згадала родину Голодвірсів — як їхня карета стояла на подвір’ї готелю, а вони відчайдушно шукали коней, щоб утекти звідси. Вона відвідала Ватерлоо й Лекен, де її дуже схвилював надгробок Джорджа Осборна.

Вона зробила з нього невеличкий ескіз.

Бідолашний. Купідон! — сказала Ребека. — Який він був закоханий у мене і який дурний! Цікаво, чи жива ще маленька Емілія? Вона була добра жінка. А той її гладкий брат? Серед моїх паперів десь ще й досі зберігається смішний малюнок того товстуна. Вони були милі, простодушні люди.

У Брюссель Бекі приїхала з рекомендаційним листом мадам де Сент-Амур до її приятельки, графині де Бородіно, вдови наполеонівського генерала, славетного графа де Бородіно, що після смерті цього героя лишилася без жодних засобів, крім тих прибутків, які давали їй табльдот і гральний стіл. Другорядні денді й roués, вдови, що вічно за щось судилися, і наївні англійці, яким здавалося, що вони бачать у таких домах «континентальне товариство», витрушували свої гроші і їли за столами мадам де Бородіно. „Галантні молодики пригощали всіх за обідом шампанським, каталися верхи з дамами або наймали коней для прогулянок за місто, купували гуртом ложі в театр чи в оперу, встрявали в гру, перехиляючись через чарівні плечі дам за картярськими столами, і писали додому, до своїх батьків у Девоншір, що їм пощастило за кордоном потрапити в світське товариство.

Тут, як і в Парижі, Бекі була королевою свого пансіону й володарювала в інших, таких самих вишуканих закладах. Вона ніколи не відмовлялася ні від шампанського, ні від букета, ні від поїздки за місто, ні від місця в ложі, але найбільше любила карти ввечері і грала дуже сміливо. Спершу тільки на маленькі ставки, потім на п’ятифранковики, потім на наполеондори, потім на банкноти; потім не мала чим заплатити місячного рахунку в пансіоні, потім почала позичати гроші в юних джентльменів; потім знов розжилася на готівку і перейняла зверхній тон у розмові з мадам де Бородіно, якій раніше лестила й годила; потім зійшла на ставки в десять су й опинилася в страшних злиднях; потім настигли гроші за чверть року, вона розрахувалася з мадам де Бородіно й знов узяла карти в руки, ставлячи проти мосьє де Роосіньйоля чи шевальє де Реба.

Хоч як нам прикро, але мусимо признатися, що Бекі, покидаючи Брюссель, не заплатила мадам де Бородіно за три місяці перебування в пансіоні; про цю обставину, а також про те, як вона грала, пила, як стояла навколішки перед англійським священиком, велебним містером Маффом, випрохуючи в нього гроші, як вона упадала коло мілорда Нудла, сина сера Нудла й учня велебного містера Маффа, якого частенько запрошувала до себе в кімнату і в якого вигравала великі суми в карти, — про ці факти, кажу я, та про сотні інших її підлот графиня де Бородіно розповідає кожному англійцеві, що зупиняється в її пансіоні, і додає, що пані Родон — просто vipère.

Так наша маленька мандрівниця розставляла своє шатро в різних містах Європи, не знаючи спокою, як Улісс або Бемфілд Мур Кер’ю. їй дедалі більше подобалося таке неприкаяне життя. Вона стала волоцюгою і приятелювала з такими людьми, що у вас волосся на голові стало б сторч, якби ви їх зустріли.

В Європі немає жодного більш-менш помітного міста, де б не було невеличкої колонії англійських пройдисвітів — людей, прізвища яких судовий виконавець містер Гемп час від часу виголошує в судовій камері,— молодих джентльменів, часто з дуже добрих родин, — тільки що ті їх зреклися, — постійних відвідувачів більярдних зал і кав’ярень, шанувальників закордонних кінних перегонів і гральних столів. Вони заповнюють боргові в’язниці, пиячать, галасують, б’ються, зчиняють бучі, вони тікають, не сплативши рахунків, викликають на дуель французьких та німецьких офіцерів, вони обігрують у картмістера Бевзі, а діставши гроші, вирушають до Бадена в чудових бричках, вони подвоюють ставки, щоб відігратися, тоді тиняються між столами з