Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород - Микола Васильович Гоголь

уродженка. Все обличчя її було смагляве, змарніле від недуги; широкі вилиці дуже виступали над опалими під ними щоками; вузькі очі підіймалися дугастим розрізом догори, і що більше він вдивлявся в риси її, то більше впізнавав у них щось знайоме. Нарешті, він не витерпів, щоб не спитати:

— Скажи, хто ти? Мені здається, нібито я знав~тебе, чи бачив де-небудь?

— Два роки тому в Києві.

— Два роки тому… в Києві… — повторив Андрій, намагаючись перебрати все, що залишилося в його пам’яті від колишнього бурсацького життя. Він подивився ще раз на неї пильно й раптом скрикнув на весь голос. — Ти — татарка! служниця панночки, воєводиної дочки!..

— Цсс! — промовила татарка, склавши благально руки, тремтячи всім тілом і обернувши разом з тим голову назад, щоб бачити, чи не прокинувся хто-небудь від такого сильного вигуку Андрія.

— Скажи, скажи, чого, як ти тут? — говорив Андрій, майже задихаючись, шепотом, що уривався кожну мить від внутрішнього хвилювання. — Де панночка? жива ще?

— Вона тут, у місті.

— У місті? — промовив він, мало знову не скрикнувши, і відчув, що вся кров раптом прилила до серця. — Чого ж вона в місті?

— Того, що сам старий пан у місті. Він уже півтора року, як сидить воєводою в Дубні.

— Що ж вона, замужем? Та кажи ж бо, — яка ти чудна! що вона тепер?..

— Вона другий день нічого не їла.

— Як?..

— Ні в кого з міських мешканців нема вже давно шматка хліба. Всі давно їдять саму землю.

Андрій остовпів.

— Панночка бачила тебе з міського валу разом із запорожцями. Вона сказала мені: «Іди, скажи лицареві: якщо він пам’ятає мене, щоб прийшов до мене, а не пам’ятає, — щоб дав тобі шматок хліба для старої моєї матері, бо я не хочу бачити, як при мені помре мати. Нехай краще я перше, а вона після мене. Проси і хапай його за коліна й ноги. В нього теж є стара мати, — щоб ради неї дав хліба!»

Багато всяких почуттів збудилося й спалахнуло в молодих грудях козака.

— Але як же ти тут? Як ти прийшла?

— Підземним ходом.

— Хіба є підземний хід?

— Є.

— Де?

— Ти не зрадиш, лицарю?

— Присягаюся хрестом святим!

— Спустившись у яр та перейшовши потік, там, де очерет.

— І виходить у саме місто?

— Просто до міського монастиря.

— Ходім, ходім зараз!

— Але, ради Христа й святої Марії, шматок хліба!

— Гаразд, буде. Стій тут коло воза або, краще, лягай на нього: тебе ніхто не побачить, усі сплять; я зараз вернуся.

І він пішов до возів, де зберігалися запаси, що належали їхньому куреню. Серце його билося. Все минуле, все, що було закрите, заглушене теперішніми козацькими біваками, суворим бойовим життям, — все спливло разом на поверхню, потопивши, в свою чергу, теперішнє. Знов виринула перед ним, ніби з темної морської безодні, горда жінка. Знов блиснули в його пам’яті прекрасні руки, очі, сміхотливі уста, густе темногоріхове волосся, що кучерями розсипалось по грудях, і всі пруткі, в гармонійному поєднанні створені форми дівочого стану. Ні, вони не згасали, не зникали в грудях його, вони поступилися тільки, щоб дати на час простір іншим могутнім порухам; але часто бентежили вони глибокий сон молодого козака. І, прокинувшись, лежав він без сну на постелі, не вміючи пояснити причини тому.

Він ішов, а серце билося дужче, дужче від самої думки, що побачить її знов, і тремтіли молоді коліна. Прийшовши до возів, він зовсім забув, чого прийшов: підніс руку до лоба й довго тер його, намагаючись пригадати, що йому треба робити. Нарешті, здригнувся і перелякався: йому раптом спало на думку, що вона вмирає з голоду. Він кинувся до воза і схопив кілька великих чорних хлібин собі під руку; але подумав тут-таки: чи не буде ця їжа, годяща для дужого, невибагливого запорожця, грубою й невідповідною для її ніжної статі. Тут згадав він, що вчора кошовий дорікав кашоварам за те, що зварили за один раз усе гречане борошно на саламаху, тоді як його вистачило б на добрих три рази. Цілком певний, що він знайде вдосталь саламахи в казанах, він витяг батьків похідний казанок і з ним подався до кашовара їхнього куреня, що спав біля двох десятивідерних казанів, під якими ще жеврів присок. Заглянувши в них, він здивувався, побачивши, що обидва порожні. Треба було нелюдської сили, щоб усе з’їсти, тим більше, що в їхньому курені лічилося менше людей, ніж в інших. Він заглянув у казани інших куренів, — ніде нічого. Мимохіть спала йому на думку приказка: «Запорожці, як діти: коли мало — з’їдять, коли багато — теж нічого не залишать». Що робити? Був одначе десь, здається, на возі батькового полку мішок з білим хлібом, який знайшли, пограбувавши монастирську пекарню. Він просто підійшов до батькового воза, але на возі його вже не було: Остап узяв його собі під голову і, простягнувшись поряд на землі, хропів на все поле. Він схопив мішок одною рукою й смикнув його враз так, що голова Остапова впала на землю, а він сам схопився спросоння і, сидячи з заплющеними очима, загукав скільки сили:

«Держіть, держіть чортового ляха, та ловіть коня, коня ловіть!» — «Замовчи, я тебе вб’ю!» — крикнув злякано Андрій, замахнувшись на нього мішком. Але