Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков
— Тобі ніколи нічого не пересаджували? — запитав я спеціаліста зі стресу після другого бокалу коньяку.
— Ні.
— I не погоджуйся!
Коньяк мене «відпускав». Про контракт я на деякий час забув. Тепер мене цікавив спеціаліст зі стресу.
— А кому ти ще знімаєш стрес?
— Миколі Львовичу. — Він звів очі під стелю, ніби пам’ять його розчинилась у коньяку. — Петрові Олексійовичу, Семену Володимировичу...
— А це хто такий? — здивувався я, почувши незнайоме ім’я.
— Це ваш перший радник з питань сім’ї та шлюбу...
— Так?!. А в Колі Львовича часто стрес буває?
— Щодня.
— I як ти його знімаєш?
— По-різному. Іноді ось так. — Він кивнув на пляшку коньяку. — Іноді голковколювання. Але він голок боїться...
— А цей Семен Володимирович... У нього часто стрес?
— Також щодня.
— А в нього, цікаво, від чого?
— В нього манія переслідування...
— I хто ж його переслідує?
— Він думає, що ви...
— Та я його взагалі не знаю! Він давно став радником?
— Рік тому.
— Ні хера собі! — Я перевів погляд на двері. — Гей! — крикнув я, і відразу у прорізі з’явилося обличчя помічника. — Ану сюди Колю Львовича!
Двері зачинились, а в очах спеціаліста зі стресу з’явився жах.
— Навіщо ви його?..
— Треба ж коли-небудь познайомитися зі своїм власним радником з питань сім’ї та шлюбу!
Коля Львович, зайшовши, пройняв запитальним поглядом спеціаліста зі стресу й тільки потім ніжно й питально поглянув на мене.
— Скажи мені, хто такий Семен Володимирович? — попросив я його досить таки ввічливо.
— Це брат Майї Володимирівни, — відповів голова адміністрації, скошуючи погляд на контракт, що лежав на столі.
— Налий собі. — Я кивнув на пляшку.
Поки він наливав, я спостерігав за його руками. Вони тремтіли. Рука спеціаліста зі стресу також тремтіла, коли він підносив до рота бокал з коньяком.
— Рік тому ти узяв на роботу радника, якого я не бачив жодного разу, — заговорив я, впершись незадоволеним поглядом йому у вічі. — Це ще до моєї операції...
— Вам не можна хвилюватися! — заголосив раптом Коля Львович. — Це небезпечно! Серце може не витримати! Я зараз, я на хвилинку!..
І він вибіг з кабінету.
Мій погляд упав на контракт. Я взяв його, підніс до очей.
— «Серце, як у випадку успішної операції, так і у випадку невдачі залишається власністю Майї Володимирівни Войцехівської й підлягає поверненню їй після завершення потреби в ньому чи в разі його подальшого використання», — прочитав я, потім підняв очі на спеціаліста зі стресу. — То що ти про це думаєш?
Він заморгав, учепився поглядом за бокал з недопитим коньяком.
— Це дуже стресова ситуація... Традиційні методи тут не підійдуть...
— Що ти маєш на увазі під традиційними методами? — поцікавився я.
— Ось це, — він кивнув на пляшку «Хеннессі». — І агресивний секс.
— Так, секс тут не підійде, — погодився я. — А що підійде?
Я сам відчув, як у моєму голосі продзвенів метал. Насправді, ще зо п’ять хвилин — і мене понесе так, що тільки тримайся!
— Агресивна трудотерапія, — неголосно промовив спеціаліст зі стресу.
— Агресивна трудотерапія? — Сама думка мене зацікавила. — Це що? Як у армії? Копати канаву від огорожі й до обіду?
— Майже... Ні, не зовсім... Я, звісно, можу. Але потрібно запитати Миколу Львовича. — Спеціаліст зі стресу озирнувся на зачинені двері кабінету.
— А справді, де цей мудак? — вирвалося в мене, і я гукнув: — Гей!
Помічник обізвався, зазирнув у кабінет.
— Знайди Львовича і швидко його сюди!
За кілька хвилин голова помічника знову з’явилася у прорізі дверей.
— Він не може встати... Він у своєму кабінеті.
— Що, напився? — запитав я.
Помічник кивнув.
— Он як! Він собі стрес зняв, а мені? — Я знову починав заводитись, і мій погляд жорстко пройшовся обличчям спеціаліста зі стресу.
Він відхитнувся, зблід.
— Якщо ви справді хочете, я можу... — забелькотав він. — Та питання безпеки. Потрібна машина, водій, охорона, кілька потужних ліхтарів...
— Ти це кому говориш? — загарчав я і знову обернувся до дверей. Крикнув: — Гей! Зайди!
Помічник влетів до кабінету й зупинився як укопаний перед столом.
— Йому скажи, що треба!
Виникла розкішна пауза. Двоє переляканих до блідоти дорослих чоловіків дивилися один одному у вічі, боячись кинути зайвий погляд на мене. Немов загіпнотизовані, вони стояли нерухомо, боячись порушити тишу, що виникла, та нерухомість миті, яка супроводжувала її.
Мені набридло чекати. Я грюкнув кулаком по столу, і мої боввани ожили. Спеціаліст зі стресу тремтячим голосом розповів помічникові про все необхідне. Помічник кивнув і вийшов.
За вікном мовчало вечірнє місто, якому було начхати на все — на мене, на мій стрес, на моє серце, яке мені не належало.
48
Київ. Лютий 1985 року.
Цілковита тиша та якийсь медичний, лікарняний спокій у душі. Немов зачинили мене в холодильнику, а поруч лежить усе свіже й холодне. І я такий самий лежу на великій полиці.
Я розплющую очі та розумію, що медична тиша мені щойно снилася. У землянці темно й тепло. Лише темні бордові відблиски миготять у темряві та й вогонь у закритій буржуйці неголосно потріскує.
Я накритий чимось важким. Витягаю руку назовні та обмацую свою ковдру. Ні, це не ковдра. Це шинель. Ось її рукав. Пальцям раптом стає холодно, і я ховаю руку, затискаю долоню між своїми гарячими стегнами. Дивно, чому завжди, коли я гріюся під ковдрою, все тепло збирається між ногами?
«Треба буде знайти якусь книгу про людське тіло, — думаю я, знову засинаючи. — Адже я ні чорта не кумекаю в цьому, не розумію! А може, піти вчитись у медучилище? На фельдшера?»
Я ще встигаю згадати постійно п’яного фельдшера у нашій військовій частині. Звичайно, це був будбат, а в будбаті пили всі, крім казарменних пацюків. Що ми там будували?
Засинаючи, мозок знехотя підказує: кавову фабрику у Львові.
— Ні, — не погоджуюся я. — Не фабрику, а склади...
I нарешті знову засинаю. Знову заїжджаю з невидимою полицею у чистий і холодний холодильник. I двері за мною зачиняються з характерним металевим клацанням.
49
Швейцарія. Лейкербад. Лютий 2004 року.
