В.І.Н. (Вибору іншого немає) - Валентин Терлецький

персони — повна профанація народу. Це дуже просто — зробити з чогось культ, об’єкт поклоніння, а потім фанатично молитися на мертвого істукана, ніби не помічаючи усієї убогості і штучності цього псевдобожества. Якраз це і відбувається зараз, прямо у нас на очах. І ви, зокрема, один із тих, хто ллє воду на цей млин. Зрозумійте — Він не вартий того, аби створювати цей культ! Він — ніхто й ніщо. І справді, чим Він заслужив таку посилену увагу громадськості й преси? П’яниця і наркоман, дебошир і розпусник, що написав кілька книжечок сумнівної художньої якості та випустив кілька дисків з важкодоступною музикою і незрозумілими текстами — ось хто Він такий. А ще — самозакоханий егоїст, який завжди ставив себе вище за інших, хоч не мав на це абсолютно ніяких підстав. І цей списочок можна продовжувати безкінечно».

«А звідки така обізнаність з Його персоною? Ви були особисто з Ним знайомі, дозвольте поцікавитися?»

«Ні, я не був з Ним знайомий. На щастя. Мені якось мої нерви і душевне здоров’я дорожчі».

«А ви особисто читали Його книги і слухали Його музику, щоб робити такі суворі висновки щодо їхньої художньої цінності?»

«Так, дещо я слухав. Це навіть музикою назвати важко. Це бездарно. Дещо я читав. Але не до кінця — вибачте, але мені сил забракло та стало шкода власного часу, аби витрачати його на таку нісенітницю. А Його вірші, що ними зараз захоплюється молодь — це просто катастрофа! І взагалі, Він, на мою думку — повна бездарність, котра чомусь вирішила, що має талант, і до того ж має право втюхувати цю свою недотворчість людям! Це нонсенс, і я просто скаженію, коли чую, як деякі запопадливі кар’єристи нині підносять Його трохи не до рівня геніальних класиків! Мені при цьому хочеться взяти пістолет та перестріляти отих всіх блюдолизів. Ті, хто зараз роблять з Нього символ нашої епохи та взірець цілої нації — відверті вороги суспільства, бо нав’язують нашій молоді в кумири таку нікчемну особу, як Він. Гіршого нашій бідній країні годі й побажати».

«А ви за всю країну не розписуйтесь, шановний. Не треба. Люди якось самі розберуться, кого і за що їм любити», — це було єдине, що зміг вичавити з себе Шульц після такого емоційного спічу невідомого йому бороданя.

«Любити? Де ви тільки слово таке викопали? Хоча, це не дивно — спочатку ви викопали з небуття Його і Його нібито творчість, тепер ось — любити...»

«А що не так у цьому слові? Чи ви його раніше ніколи не чули?»

«Не треба тільки ображати мене, гаразд? Слово таке я, будьте певні, чув, але от його значення, його парадигма, його наповнення — що воно за чортівня? Чи, може, ви мені розтлумачите? Покажіть мені пальцем того, хто направду знає, що таке ця любов? Це все — міф, омана, міраж, вигадки прищавих підлітків, що дрочать під ковдрою на порножурнали. Любов! Патякати на цю тему можуть хіба що такі безталанні недопоети, як Він. Ось так само колись там якийсь поетик, схожий на Нього, просто кинув у народ це поняття — любов — і дурні люди захавали його, наче наживку, а тепер всі поголовно страждають через цю маячню, вигадують собі об’єкти поклоніння, пишуть інтимні вірші й недолугі пісеньки, і роздумують на кожному кроці про цілющість благородних почуттів! А я кажу вам — все це повна туфта і обман».

«Звісно, це ваша думка, і я не намагатимусь вас якось переконувати у зворотному. Але, знову ж таки, ваші особисті міркування не дають вам права таврувати всіх навколо, і ображати інших людей».

«Цікаво, і хто ж це мені заборонить робити? Може, ви? Не смішіть мене! Бачив я таких, як ви, в одному місці, і, знаєте, там пахне зовсім не французькими парфумами», — бородань виклично поплескав себе по сідницях, свердлячи поглядом Шульца.

«Панове, я вас благаю, тільки не треба сваритися!», — вигукнув лисий відповідальний секретар щотижневої газети, і став між Шульцем і вузькооким бороданем. Інші учасники бесіди — кілька чоловіків та жінок, що весь цей час мовчки курили поруч, також напружено завмерли на своїх місцях, очікуючи розвитку подій.

«А ніхто і не свариться. Просто я намагаюся пояснити прописні істини деяким невігласам від журналістики, які одурманюють народ пустопорожніми статейками про неіснуючих геніїв, чиє місце — на смітнику історії. Цих буцімто журналістів я б також розстрілював, а ще краще — вішав би на стовпах, причому відкрито, показово, у присутності дітей…», — виклично сказав вузькоокий, але закінчити не встиг. Кулак Шульца щосили врізався в щелепу бороданя, той заточився, хитнувся до сходів, його права нога на мить зависла у повітрі, і, не маючи опори, Арсен впав на асфальт під сходами.

Шульц вхопився за руку, відчувши гострий біль від потужного удару, а до бороданя підбігли дві жінки, які стали свідками їхньої жорсткої розмови. Проте той швидко оговтався, і, зірвавшись на ноги, кинувся на Шульца. Лисий відповідальний секретар та інші чоловіки стали йому на перешкоді, намагаючись стримати вузькоокого, але він прорвався крізь їхній заслін, і щосили врізався в Шульца, наче гравець команди з американського футболу під час атаки на ворота суперників. Зчепившись намертво, вони кілька разів вдарилися об стіну, а потім, втративши рівновагу, з усього розмаху впали на скляні вхідні двері Медіа-центру. На підлогу із дзенькотом посипалося розбите скло, і вони влетіли всередину. Продовжуючи злісно душити одне одного, вони вовтузилися на підлозі під дикий вереск бабусі-консьєржки, котра істерично тиснула одразу на всі «тривожні» кнопки свого пульту. Нарешті інші чоловіки розтягнули бійців у різні боки, і якраз цієї миті до них підбігла охорона будинку. Шульца і його супротивника заштовхали до кімнати консьєржки, але вони і тут продовжували кидатися один на одного, важко дихаючи і стискаючи від люті кулаки. Начальник охорони мусив викликати підмогу з охоронців сусідньої будівлі, але бійців все-таки довелося розвести по різних кімнатах.

А далі все було, як уві сні. На порозі з’явився Сашпаш та інші колеги Шульца, котрі з цікавістю оглядали місце