Виправний день - Чак Паланік

Так, він плакав. Чарлі плакав. Він шморгав носом, а сльози стікали по щоках.

Батько запитав:

— Справа в наркотиках? Чарлі, синочку, ти під чимось?

Перед тим як їх перервало, Чарлі вичавив із себе:

— Я люблю вас.

Батько запитав:

— Тоді до чого це рюмсання?

Зв’язок обірвався.

Ґреґорі Пайпер дивився телевізор, очікуючи остаточного рішення щодо його прослуховування. Телебачення краще за Інтернет. Якщо він натрапляв на себе по телевізору, це відбувалося випадково і досі могло викликати приємне хвилювання й викид ендорфінів у кров. Сидячи в Інтернеті, було надто легко відшукати себе і решту життя дивитися відео із собою й уважно розглядати власне зображення. Надто нагадує «Бульвар Сансет»[101]. В Інтернеті людина може провести все життя у самозакоханому поклонінні самому собі.

Сидячи на дивані, він роздумував про готівку. Ті десять тисяч доларів. Міркував, варто згадувати їх у розмові з агентом чи ні. Рука стиснула пульт, який перемикав канали з одного на інший. На одному з’явився актор Джон Вейн[102], неквапно підійшов до центру білого простору і зазирнув у камеру своїм відмінним лютим виразом. Очевидно, що цей епізод за допомогою цифрових технологій дістали з якогось класичного кіно і вставили в новий контекст. Герцог зірвав капелюх «Стетсон» і вгатив ним по запилених штанинах своїх ковбойських чапів.

— Дідько, пілігриме, — протягнув він. — Я трохи не добіг до туалету…

Пайпер натиснув на пульт, і картинка завмерла.

Це була реклама абсорбуючих трусів.

Він у шоці дивився на екран. Очевидно, що правовласники актора бажали ліцензувати його зображення на будь-що. Небагато акторів й актрис таке передбачили. Що целулоїдні залишки їхніх особистостей змусять за допомогою комп’ютерних маніпуляцій служити рабами, цифровими зомбі, яким невідома смерть. Актор Робін Вільямс був одним із перших, хто вказав у заповіті, що забороняє електронне зловживання своїм зображенням. Зірка з меншим даром передбачення, цифрова Одрі Гепберн, продовжила працювати, рекламуючи шоколадки «Ґелексі». Фред Астер[103] продавав пилососи. Мерлін Монро втелющувала батончики «Снікерс».

Ніби привиди, подумав Пайпер.

Нав’язлива мелодія, наче пісня, відлунювала в його голові.

— Виправний день наближається, — повторив він сам до себе, дивлячись телевізор. Його стільки разів просили повторити ту фразу, що він, мабуть, ніколи не витіснить її з голови.

Конверт із готівкою лежав на кухні, у шафці, запханий в порожню коробку з-під пластівців. Частину він витратить на юриста. Нарешті напише свою останню волю. Запевниться, щоб ніхто не в’ярмив його зображення після смерті. Яка буде мирною, безболісною і в далекому-далекому майбутньому, подумав він.

Раніше у Колишні часи… у світі, який ви вважаєте ще реальним… Волтер їхав на захід через Іллінойс. Він розпинався про те, що найбільшим доказом сили кохання є те, що його не можна звести до слів.

Кохання — це не науковий експеримент, який можна відтворити. Людині необов’язково бути лауреатом премії Дарвіна, щоб розпізнати кохання. Це наче та поема про орди варварів, що зіткнулися в пітьмі. Та поема. Де ні радості, ні ліків від болю[104].

Поки його викрадений новий батя слухав, чи спав, чи вмирав у багажнику автомобіля, Волтер описував Шасту. Кожну деталь Шасти.

Він припускав, що кохання — це місія, на яку чоловік виходить щодня. Місія, яку чоловік не завершує аж до смерті. У той день кохання стає місією-самогубством.

Довсон спершу рішуче намірявся не дивитися. Але потім він подивився і пообіцяв собі більше цього не робити, але пізніше глянув іще раз. І тоді він побачив ім’я у Списку.

Ім’я вже встигло набрати приголомшливу кількість голосів. Це не рід Довсона, але якийсь інший заробить багато голосів за цю мішень. Яким би безглуздим це не здавалося, Довсон знав, що все одно мусить спробувати. Одного дня Роксанна запитає, чи спробував він, і йому доведеться пояснювати. Розповісти їй, як він намагався.

Довсон купив одноразовий телефон у крамниці «Севен-Ілевен» і прийшов з ним на центральний проліт моста Моррісон, туди, де ніхто не зможе підслухати. Транспортний рух заглушить усе. Він набрав номер із пам’яті. Поки в телефоні йшли виклики, він опустив погляд у темні води річки Вілламет і молився, щоб номер іще був дійсний. Минуло вже багато часу.

— Алло? — почувся голос хлопчика.

— Квентін? — запитав Довсон.

— Тато? — перепитав син. На задньому фоні ревіла музика. — Тату, я тебе ледве чую.

— Прикрути свою музику! — прокричав Довсон.

— З мамою все добре? — перекрикував музику син.

— Мама в порядку, але тобі треба забратися звідси в Канаду! — загорлав Довсон.

Тут, на видноті, кричати було ризиковано. Машини проїжджали повз, але пішохідна частина моста була порожня.

Його син крикнув:

— Якщо ти про війну, то я йду на службу. Докторка Штайґер-Десото каже, що це мій обов’язок як пангендерної особи — показати світові, що для сміливості гендер не має значення!

Що б його дитина щойно не проголосила, Довсон не був певен, чи зрозумів. У відповідь він гукнув:

— Не буде ніякої війни!

Його син відповів:

— Докторка Штайґер-Десото каже, що війна необхідна для збереження прав людей!

Довсон кричав:

— Я намагаюся врятувати тобі життя!

Його син відповів:

— Докторка Штайґер-Десото каже, що я більше не дитина!

Довсон прокричав:

— Прикрути свій програвач!

Крізь музику його син викрикнув:

— Докторка Штайґер-Десото каже, що з її студентів я подаю найбільше надій і що мені варто почати думати за себе!

Довсон ризикував усім. Якщо він розповість і Квентін піде в поліцію, їх обох уб’ють. Роксанна залишиться сама в новому світі, що вже не за горами. Ніхто від цього не виграє. І все одно Довсон сказав.

— Твоє ім’я в Списку на вбивство!

Син засміявся. Сміявся і сміявся.

— Тату, — сказав він, переводячи подих, — я знаю! Хіба це не чудово?

Довсон не зрозумів.

— Я навіть сам за себе проголосував! — засміявся його син. — Це не має значення. — Він зітхнув. — Тату, не хвилюйся. Це ніби… це ніби новий «Фейсбук»!

Довсон спробував пояснити йому правду. Його перебив інший сигнал.

— Тату? — запитав син.

Інший сигнал.

— Тату, це докторка Штайґер-Десото на іншій лінії, — сказав син.

Інший сигнал.

— Тату, я люблю тебе. Побачимося після війни! — на цьому зв’язок обірвався.

Довсон подумав про цитату з книги Талбота:

Ми мусимо вбивати тих, хто змусив би нас убити одне одного.

І Довсон випустив телефон з пальців — той упав і зник, ледве сплеснувши, у найглибшій частині найглибших вод річки.

Джамал зателефонував мамі і сказав, що не зможе прийти на вечерю в неділю. Він телефонував із готельного номера в Олбані. Навколо нього, розсівшись на різних