Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози - Валерій Олександрович Шевчук

— Він сам себе вбив, — понуро сказала Маруська. — І не чіпляйте мені, що не було!

— Йди! Йди! — скрикнула Кожухова матір. — Шоб ноги твоєї собачої в нас на вулиці не пахло!

Маруська знову рушила, але в прочілі обернулася.

— А може, тьоть, я останусь на пару днів, поможу вам з похороном? Вам же трудно буде!

— Сама поховаю! — героїчно оголосила Кожухова матір. — А тебе бачить своїми очима не жилаю!

— Харашо! — покірно згодилася Маруська. — Але мені цеї смерті не накидайте. Бо я прийшла з роботи, а він уже й околів.

— Йди, йди! — підігнала Кожухова матір. — Шоб ти здохла десь у дорозі! Шоб тобі добра не було і шоб тобі ноги-руки покорчило!

І вона, Маруська, пішла, тобто розпочала свого фінального танця: танця-реквіуму чи танця — нового початку. Пішла повільним, розбитим кроком із чорними, як ніч, розширеними й примерклими очима, і, можливо, від її мерклого погляду цього вечора швидше згусли сутінки, почалися, відтак там, де пробувала вона, й потекли, і запульсували від пониклої, темної постаті з темним обличчям, із чорними слізьми і зашерхлими вустами, а може, це вчинила туга її навпереміш із спокоєм, адже жоден м’яз не здригався на її обличчі. І йшла жінка не як людина, а як робот, механічно переступаючи ногами, а навколо помалу руйнувався й розсипався світ, а може, тільки поринав у смеркання, яке той світ і з’їдало. А дорога перед нею стелилася трохи висвітлена, хоча більше поморочена, але цілком порожня — витяглась у глибину, неначе рука, котра вимацує пальцями проміння пітьму, відтак у неї глибоко і далеко поринала. І не було в жінці ані жалю, ані обурення, ні сліз, ані усмішки, ні печалі, ані радості, а тільки холодні драглисті сутінки без початку й без кінця, які заковтували і дорогу, і її, і довкілля, а найбільше — її серце. А небо над жінкою було без місяця, без зір, але й без хмар — сама чорна порожнеча, бо не шукала Маруська в тому небі всевидячого Ока, управленого в трикутника, а отже, не знала його. Але Око зріло її, ба пильно стежило, не пропускаючи жодного поруху в її замерзлій душі, а може, й дивуючись. А дивувалось воно, Око, тому, бо добре знало власну непізнанність, а тепер починало здогадуватися, що існує невпізнанність і в тому, що самé й створило для цієї землі й у світі. Може, тому Око пізнало жаль чи відчай, що подобав на жаль, відтак пустило між холодні руїни смеркання ще одне живе створіння, яке болісно заплакало й безпомічно в темряві запищало.

Маруська різко спинилася, почувши той немічний писк. Прислухáлася тривожно, чи не причулося, але таки не причулося. І почала вимацувати в бур’яні, відтак витягла тремтливе, вошиве і змерзле, зовсім іще мале цуценя. Пригорнула його до грудей, поцілувала у вогкого писочка й пішла далі, сторожко намацуючи в густій темряві майже вмерлу, бо ледь-ледь прозначену дорогу.

Дзвін пробив опівночі. Єва чудово знав, що біля його хати чи в самій хаті немає жодного дзвону, але виразно його почув, ніби хтось невидимий виступив тінню, — відчувався, не бачився, хтось у каптурі, але без обличчя; узявся рукою, що ховалася в рукаві каптура, за тінь поворозу, відтак пролунало тричі — голосно, чітко й цілком реально: «Бом, бом, бом!» І він довго, напружено вслухавсь у темряву; звуки були звичайні: шкроботали миші, потому почали перегони, гулко вдаряючи лапками об гнилу підлогу. Потім почали поміж себе битися й пищати. На такого випадка у Єви біля ліжка стояв валянок чи черевик, залежно від пори року, і він жбурляв ним об протилежну стіну. Тоді мишва розбігалася, хоча й не завжди. Так учинив і цього разу, але знову сталося диво: раніше, коли черевик або валянок ударявсь об стіну, чувся глухий звук, а його хатка струшувалася всіма ветхими дощатими переділами, але цього разу стіна загула, ніби його хатка перетворилась у дзвін, а стіни — у мідяні боки, відтак дзенькнуло й загуло, а повітря металево заколивалося. І він збагнув, що це не сонні мариська, це сигнал, той, якого не сподівався.

Отож уранці він з ліжка не підвівся. На ніч дверей не зачиняв ніколи: одне, що не боявся злодіїв та нападників — красти не було чого, а ворога в цьому світі не мав, як гадав, жодного. Однак справжня причина такої безпечності була філантропійна: Єва один із кола своїх друзяк жив сам, інші мали жінок, і не раз котрась із них «казилася», як повідомляв черговий нічний прибулець, і виганяла чи викидала його, прибульця, п’яного, з хати, здіймаючи такого вереска, що делікатні вушні перетинки Євиних друзяк (котрогось із них) не витримували; а кров, крижаніючи, починала розривати вени й артерії; а голова набрякала; а очі вилазили з орбіт. Хтось би більш войовничий із тих, у кого кров од алкоголю активізується, власне, агресується, почав би обстоювати власну гідність «глави сімні», як казали в цьому вузькому географічному терені, але Єва з такими не дружив, Євині друзяки належали до племені ялового, алкоголь їх не агресував, а більше знесилював. Отож котрийсь із тих, у кого наразі жінка казилася, і не гадав опиратися її феміністичному сказові, а зітхав, чухав за лівим чи правим вухом, спльовував слиною, яка більше була наповнена спиртовими чи аміачними складниками, як водяними, і рушав із екзистенційною приреченістю в ніч: завжди-бо знав, що в цій глупій темряві, в порожньому світі існують єдині в цьому географічному просторі двері, які ніколи не зачиняються. Треба до них якось дістатися, що, правда, також не легко, однак спокійна ночівля забезпечена, правда, не на ліжку, а на підлозі, бо ліжко в цій хатці одне, і на