Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков
— Що це? — запитую.
— Відвар з кропиви.
— То це ви мене витягли? — Я раптом починаю щось розуміти.
— Авжеж, я, — він киває горбатим носом. — Спочатку витяг з ополонки, потім повернувся по санчата, потім на них приволік тебе сюди! Дві години мордувався! Думав, не виживеш!
— А Гусейнов?
— Хто такий Гусейнов? Не було там більше нікого!
Старий виявився останнім мешканцем Труханової слободи. Але, живучи у своїй землянці, він просто протестує. Та в пам’ять про слободу. Жінка й дочка погодились на кімнату в комуналці, а він — ні.
— Як вас звати? — запитую я.
— Давид Ісаакович.
46
Швейцарія. Лейкербад. Лютий 2004 року.
Медсестра у приталеному блакитному халатику показує нам із Світланою лікарню. І я відразу відчуваю себе душевнохворим. У неї з кишеньки на грудях звисає годинник — як медаль за працю. Комірець на халатику накрохмалений.
Підлога тут блищить. Повітря просякнуте штучним ароматом весняних квітів, а за вікнами — гори, вкриті снігом.
Медсестра зупиняється й показує рукою за вікно. Щось говорить німецькою. Я повертаюся до Наталі — перекладача з нашого посольства. Наталя слухає її й киває. Потім переказує: у них там закритий парк для прогулянок пацієнтів — гірське повітря Швейцарії впливає напрочуд благотворно. Я киваю. Та почуваюся ідіотом. Звичайним європейським ідіотом, який завжди киває, слухаючи гіда, лікаря й кого завгодно, аби тільки той про щось розповів з дуже розумним виглядом і викликав довіру.
— Запитайте, чи є в них яка-небудь культурна програма або терапія? — просить Наталю Світлана.
— Вплив електронних засобів передачі інформації тут обмежений, але у нас є багато картин, — перекладає дівчина. І повторює жест медсестри, вказуючи на стіни.
— Я підходжу до однієї з картин. Дуже банальний пейзаж. Вдалині гори, внизу долинка, і породиста корова скубе травичку. А під деревом сидить пастушок. Мені страшно кортить що-небудь таке єхидне запитати.
— Запитайте, якої породи ця корова! — прошу я в Наталі.
— Альпійська бура, — перекладає Наталя відповідь медсестри.
Я знову киваю. І знову відчуваю себе ідіотом. Час вже закінчувати цю екскурсію! Але вона не закінчиться доти, доки нам не покажуть усе, за що ми зі Світланою платимо гроші.
Через півгодини нас залишають у спокої. У приймальному відділені на м’яких шкіряних кріслах. Настільки м’яких, що коли до нас виходять Дмитро й Валя, підвестися на ноги відразу не вдається.
Дмитро обіймає мене. На його очах сльози. Обличчя рум’яне, світиться здоров’ям. Мабуть, щоранку п’є молоко альпійської бурої корови.
— Як тобі тут? — запитую.
Він притискає мене щосили.
— Добре. Дуже добре, — шепоче. — Тільки німецька важко дається. Я просив вчителя, а вони не дають...
— То ж вони тебе, напевно, не розуміють. Ти ж російською просив?
— Я просив російською письмово, а вони все це факсом перекладачеві. Потім відповідь факсом. Потім мені переклад відповіді. Відмовили... Ти накажи їм!
— Я не можу наказувати, можу лише платити...
— То заплати!
— Я можу платити лише за їхньою згодою. Я поговорю!
— Та ні, це пусте, — Дмитро раптом змінює тон та переходить на шепіт. — Важливіше інше. Валя згодна вийти за мене заміж...
Я озираюсь на Валю, яка тим часом шепочеться з сестрою.
— Ти допоможеш? — наполягає брат.
— Я поговорю з лікарем, — обіцяю, але бачу, що моя відповідь не влаштовує Дмитра.
Ні, я справді розмовлятиму з лікарем, але зараз мені необхідна пауза, щоб зрозуміти, що коїться. Пауза, судячи з виразу Світланиного обличчя, потрібна і їй.
Швейцарський «головний лікар», до якого ми зайшли через десять хвилин, поставився до виниклої проблеми цілком оптимістично.
— Це прагнення до нормального життя, — сказав він, — треба в міру можливості підтримати. Але тільки з вашої спільної письмової згоди. Я на початках зупинився б на громадянському шлюбі. Ми би перевели їх у двомісну палату й створили атмосферу сімейної квартири. Вони б самі її прибирали... Це цікаво, добрий матеріал для наукової статті...
Професорові років із шістдесят. Худорлявий, маленький, ніби перестав рости ще з тринадцяти років. Стрижка їжачком.
— Ви як вважаєте? — запитує він після роздумів та після Наталиного перекладу.
— Я проти громадянського шлюбу, — говорить Світлана. — В них не буде почуття відповідальності!
— У хворих почуття відповідальності розвинуте сильніше, ніж у здорових людей, — каже професор. — Але якщо ви наполягаєте, тоді будь ласка! Тільки весь юридичний бік справи — за вами!
Юридичний бік справи обмежується засвідченим у нотаріуса перекладом перших сторінок паспортів Дмитра й Валі та ще кількома папірцями з нашого посольства, яке доброзичливо йде мені назустріч.
47
Київ. Липень 2015 року.
Спеціаліст зі стресу з’явився рівно через півгодини після того, як я дістав у руки контракт з Майєю Войцехівською. Майже двометровий велет у приталеному костюмі з обличчям неслов’янського типу. Аби я зустрів його на вулиці, то подумав би, що це італійський манекенник. Та на вулиці я не буваю. На тій, де можна когось несподівано зустріти. Мої вулиці мають стелі та килимові доріжки.
— Микола Львович про мене...
— Знаю, — сердито обірвав його, відкладаючи сторінки пришелепкуватого контракту. — Давай!
— Що давати?
— Стрес знімай!
Очі цього худорлявого велетня округлилися. Для мого стресу він виявився не готовим. Поліз руками до кишень піджака, озирнувся по сторонах.
— Мені б спочатку визначити причину стресу...
— Читай! — кивнув я на контракт.
Він підійшов до столу, узяв верхню сторінку, витяг з кишені й почепив на ніс окуляри для читання. Обличчя на мить набуло розумного виразу, який за кілька секунд зник, спеціаліст напружився. В очах блиснув переляк. Окуляри злетіли з носа і він ледве встиг їх підхопити.
— Я цього не буду... не можу цього читати... Це державна таємниця... Скажіть Миколі Львовичу, що я цього не читав!
— Тоді знімай стрес не читаючи!
З його обличчя можна було зрозуміти, що прийшла моя черга знімати стрес йому. Але він тримався. Він намагався думати, і це легко можна було прочитати на його неслов’янському обличчі.
— Випити хочеш? — запитав я.
Він кивнув. Потім раптом підняв голову, ніби хотів про щось запитати. Знову заспокоївся.
— Гей, — гукнув я неголосно, і до кабінету зазирнув мій
