Позивний Бандерас - Артемiй Кiрсанов
Ще крок і смерть. Безглузда і невідворотна, яких так багато на цій війні. Коли я їхав сюди добровольцем, то багато думав над тим, як хотів би загинути, якщо доведеться. Перебираючи варіанти, боявся лише одного – загинути випадково. Від кулі снайпера чи отак – від міни. Хоча до чого тут моє бажання? Колись вона надійде – та мить. Завтра, чи за тиждень, рік, десять чи п’ятдесят. Я відчую її і прийму своє останнє рішення. Але не зненацька. Не зараз. Я ще мушу щось зробити у цьому житті. Щось важливе!
Подаю знак Мореману, що це пастка. На нас тут чекали. Але чому не прибрані маскувальні гілки? Для диверсанта така помилка неприпустима. Дістаю з кишені жувальну гумку, засовую «жабі» в лапи. Міну знешкоджено. Але сюрпризи на цьому можуть не закінчитися. Зазираю під КУНГ. Так і є! Тут іще одна міна – цього разу протитанкова. Та й ще обкладена тротиловими шашками. Оце б так бабахнуло! Дістаю гострозубці. Синій, чи червоний? Від хвилювання кров стугонить у скронях. Перекушую дріт. Таки синій. Знешкоджено. Виліз. Підкликаю Моремана. Показую йому, що заходжу досередини. На дверях сюрпризів немає. Відчиняю. Відчуваю трупний запах. За столом Коваленко, над його головою мухи. Треба негайно доповісти командирові.
Добрі наміри
Говерла з автоматом стояв на ґанку поруч з Іриною, яка перев’язувала розбиту голову старшому Кравцову. Дворняга більше не гавкав, а тихенько лежав, поклавши голову на передні лапи, та сумно дивився на хазяїна. Дядько Степан уже прийшов до тями. Він боязко поглядав на Говерлу, наче той будь-якої миті міг почати стріляти. Але Говерла і не думав цього робити. Він дивився на Ірину та розмірковував над її вчинком. Звичайно, є багато історій про надання допомоги ворожим солдатам. Такі шляхетні вчинки демонструють, що навіть на війні люди можуть залишатися людьми. Однак Говерла чув також інші історії, коли звільнені сепари, яким було надано медичну допомогу, знову брали до рук зброю й убивали справжніх патріотів. Хто може гарантувати, що сепар, із яким зараз спілкується у підвалі Бандерас, не з таких? Недаремно сказано: добрими намірами вимощено дорогу до пекла!
– То ти розвідник? – звернулася до Говерли лікар Ірина, закінчивши перев’язку.
Вона посміхнулася. Говерла не знав, як повестися. Посміхнутись у відповідь, бо Ірина йому подобалася, чи не посміхатися, бо вона лікує ворогів, тож її слід заарештувати. Так Говерла і закляк.
– Так, а що? – тільки і зміг витиснути із себе.
– Тепер зрозуміло, чому ти з десантником упорався,– Ірина знову посміхнулася.
Говерла не стримався і таки посміхнувсь у відповідь. Почуття перемогло холодний розум.
Тим часом Бандерас із Льохою теж вийшли з будинку.
– Здрастуйте, дядьку Степане! – привітався Бандерас зі старшим Кравцовим. Той обернувся на голос і витріщився на Антона, мов на примару.
– Антон?! – нарешті вимовив дядько Степан.
Тоді перевів погляд на сина, який ледь стояв на ногах, спираючись на Бандераса. Льоха не зміг витримати цього погляду й опустив очі.
– Ви ж немов брати росли,– заговорив дядько Степан.– Я ж до тебе наче батько ставився, Антоне! Не забирай у мене Льоху!
По Бандерасу було видно, що йому зовсім непросто, але рішення вже прийняте.
– Вибачте. Не можу.
– Благаю тебе, Антоне! – дядько Степан ледь не плакав.
– Годі, батьку! – промовив Льоха.– Що заслужив, те й отримав.
У кишені у Бандераса завібрував мобільник. Це був виклик від Індіанця.
– Плюс! Чекайте,– вислухавши повідомлення, коротко відповідав Бандерас.
– Що сталося, командире? – не втримався Говерла.
– Утікач знайшовся,– відповів Бандерас.– Залишайся з Льохою – він важливий свідок. Я сповіщу Батю. Він пришле по вас транспорт.
– Плюс,– похмуро озвався Говерла, бо хотів теж брати участь у затриманні диверсанта.
– Док,– звернувся до Ірини капітан.– Ви поїдете зі мною. Швидко!
Бандерас із Іриною побігли до «таблетки», що стояла біля будинку Яни, а тоді помчали в бік лісосмуги. Бандерас витискав зі старої машини все, на що та була здатна. Ірина сиділа мовчки, лише зрідка позираючи на похмуре напружене обличчя капітана. Бандерас жодного разу не подивився в бік лікарки, ніби його зовсім не обходила її подальша доля. Ірина розуміла, що вскочила у серйозну халепу. Подумки шукала аргументи, як буде виправдовуватися. Після вбивства сержанта Музики їй навряд чи пробачать лікування сепара. Але чи могла вона відмовити важкопораненій людині, навіть якщо це ворог? Але чому вона взялася лікувати? Не встояла перед благаннями старого батька, який навколішках ридав перед нею? Ні. Справа була в очах цього сепара – Льохи. У них не було ані страху, ані злоби, ані війни. Було тільки каяття ошуканої людини, яка скоїла щось страшне. Ірина відчула, що Льоха більше ніколи не візьме до рук зброї. Напевно, слід було доповісти комбату та в СБУ. Добре бути мудрим після скоєної шкоди. У будь-якому разі, що зроблено, те зроблено. Виправдовуватися безглуздо. Треба приймати покарання, хоч яким воно буде.
Нарешті «таблетка» зупинилася біля залізного КУНГа.
– Швидко за мною! – скомандував Бандерас.
Ірина вийшла з машини і поквапилася за Бандерасом, який уже підіймався сходами КУНГа. Усередині на них чекали Індіанець та Мореман. Розвідники ретельно оглядали приміщення. Обидва здивовано подивилися на Ірину, але побачивши суворе обличчя Бандераса, не наважилися про щось питати. Вікна були відчинені, однак різкий трупний запах усе одно не вивітрився. На столі лежав мертвий військовий.
– Це ж Коваленко! – вирвалося в Ірини.
– Док, огляньте труп,– наказав Бандерас.
Ірина наблизилася до Коваленка, одягла гумові рукавички і спробувала підняти задубіле тіло зі столу. Мореман кинувся допомогти Ірині і вони разом підняли важкий труп.
– Схоже на серцевий напад,– спробував по-чорному пожартувати Мореман, побачивши велику кров’яну пляму.
– Ножовий удар у серце,– констатувала Ірина.– Такий самий, як і в
