Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Ернест Міллер Хемінгуей

— Можете збиткуватися із священика.

— А, священик. Ні, з нього збиткуюсь не я. То капітан. А мені він подобається. Якщо вам схочеться висповідатись, кличте його. Та він і сам має намір вас навідати. Так уже там готується…

— Мені він теж подобається.

— Та знаю, знаю. Часом навіть думаю, чи ви з ним не теє… Ну, ви розумієте.

— Нічого ви не думаєте.

— Ні, часом думаю. Трохи теє… як ото було в першому полку Анконської бригади.

— Ет, ідіть ви к бісу.

Він підвівся й натягнув рукавички.

— Люблю я подрочити вас, малюк. Та нехай там і священик, і ота ваша англійка, а душею ви однак такий самий, як я.

— Неправда.

— Правда. Ви достоту італієць. Багато вогню та диму, а всередині — пшик. Ви лише вдаєте з себе американця. Ми з вами брати й любимо один одного.

— Шануйтеся там без мене, — сказав я.

— Я пришлю до вас міс Барклі. З нею ви стаєте кращий. Цнотливіший і ніжніший.

— Ідіть ви к бісу.

— Я пришлю її. Вашу прекрасну холодну богиню. Англійську богиню. Та й справді-бо, що ж робити з такою жінкою, як не молитися на неї? На що вони ще придатні, ті англійки?

— Ви дурний чорноротий циган.

— Хто-то?

— Дурний макаронник.

— Макаронник? Самі ви макаронник… з мороженою пикою.

— Ви дурень. Тупак. — Я помітив, що це слово вкололо його, і провадив далі: — Темний, безмозкий. Безмозкий тупак.

— Он як? То я скажу вам дещо про ваших доброчесних дівчат. Про ваших богинь. У ліжку між доброчесною, цнотливою дівчиною і першою-ліпшою жінкою одна різниця. Дівчині боляче. Ото й тільки. — Він ляснув рукавичкою по ліжку. — Та ще ніколи не знаєш, чи воно їй справді до вподоби.

— А ви не зліться.

— Я не злюся. Я просто кажу вам, малюк, для вашого ж добра. Щоб позбавити вас зайвого клопоту.

— I оце єдина різниця?

— Так. Але мільйони таких, як ви, дурнів цього не знають.

— Добре, що ви мені сказали.

— Не треба сваритися, малюк. Я надто люблю вас. Але не будьте дурнем.

— Ні. Я буду мудрий, як ви.

— Не зліться, малюк. Засмійтеся. Випийте. Ну, мені вже треба йти.

— Хороший ви хлопець, друже.

— От бачите, душею ми з вами однакові. Бойові брати. Поцілуйте мене на прощання.

— Ви слинько.

— Ні. Просто я сердечніший. — Я відчув на обличчі його віддих. — До побачення. Я скоро навідаю вас ще. — Віддих його оддалився. — Не буду вас цілувати, коли не хочете. Я пришлю до вас вашу англійку. До побачення, малюк. Коньяк під ліжком. Швидше одужуйте.

I він пішов.

Розділ XI

Коли прийшов священик, уже сутеніло. Перед тим приносили суп, потім забрали посуд, і я лежав і дивився на ряди ліжок та на верхівку дерева за вікном, що її злегка погойдував надвечірній вітерець. Він завівав і у вікно, так що на вечір у палаті стало прохолодніше. Мухи тепер сиділи на стелі й на електричних лампочках, що звисали на шнурах. Світло вмикали тільки тоді, коли заносили нових поранених чи коли щось робили в палаті. I те, що відразу після сутінок западала темрява й тривала аж до світання, неначе знов переносило мене в дитинство. Здавалося, тебе, як колись, укладають спати після ранньої вечері.

Мій доглядальник пройшов між ліжками й зупинився. З ним був ще хтось. Я впізнав священика. Невисокий на зріст, смаглявий, він збентежено стояв поруч.

— Як ви себе почуваєте? — запитав він. Тоді нахилився й поклав на підлогу біля ліжка якісь пакунки.

— Добре, отче.

Він сів на стілець, якого було поставлено для Рінальді, й збентежено подививсь у вікно. Я завважив, що обличчя у нього дуже стомлене.

— Я тільки на хвилину, — сказав він. — Уже пізно.

— Не пізно. Як там у нашій їдальні?

Він усміхнувся.

— Так само беруть мене на глузи. — Голос у нього теж був стомлений. — Хвалити бога, всі здорові. Я радий, що ви добре себе почуваєте. Сподіваюсь, вам не дуже болить?

Священик мав страшенно втомлений вигляд — я не звик бачити його такого.

— Ні, вже не болить.

— Мені бракує вас за столом,

— I я хотів би бути там зараз. Мені завжди подобалось розмовляти з вами.

— Я тут приніс вам дещо, — сказав він і підняв з підлоги пакунки. — Це протимоскітна сітка. Тут пляшка вермуту. Ви любите вермут? А оце англійські газети.

— Розгорніть, будь ласка.

Видимо потішений, він почав розгортати пакунки. Я взяв у руки протимоскітну сітку. Пляшку він підніс мені до очей, а тоді поставив на підлогу біля ліжка. Я витяг з пачки одну газету. Повернувши її до тьмяного світла, що йшло від вікна, я міг вчитати заголовки. То була «Ньюс оф уорлд».

— Решта ілюстровані тижневики, — сказав священик.

— Для мене буде велика втіха читати їх. Де ви їх дістали?

— Мені привезли з Местре. Я ще дістану.

— Я дуже радий, що ви прийшли, отче. Вип'єте склянку вермуту?

— Дякую, не треба. Це для вас.

— Ні, випийте скляночку.

— Гаразд. Тоді я принесу вам ще.

Санітар приніс склянки й відкоркував пляшку. Корок уломився, і частину його довелося проштовхнути в пляшку. Я помітив, що священика це засмутило, одначе він сказав:

— Дарма. То пусте.

— За ваше здоров'я, отче.

— За те, щоб ви швидше одужали.

Потім він сидів, тримаючи склянку в руці, і ми дивились один на одного. Раз по раз пробували розмовляти як добрі друзі, та сьогодні це було нелегко.

— Що з вами, отче? У вас дуже стомлений вигляд.

— Я таки стомився, хоча й не маю на це права.

— То спека винна.

— Ні. Ще ж тільки весна. Я підупав духом.

— Вам обридла війна.

— Ні. Хоч війну я ненавиджу.

— Та й я не бачу в ній нічого доброго, — сказав я.

Він похитав головою і поглянув у вікно.

— Вам до неї байдуже. Ви не бачите її. Даруйте, що я так кажу. Я знаю, ви поранені.

— Це просто нещасливий випадок.

— Та навіть і поранений, ви не бачите її. Я знаю, що кажу. Я й сам її не бачу, але трохи відчуваю.

— Коли мене поранило, ми говорили про війну. Пассіні говорив.

Священик поставив склянку. Він думав про щось своє.

— Я розумію їх, бо сам такий, — сказав він.

— Ні, ви на них не схожі.

— А насправді такий самий, як вони.

— Офіцери нічого не бачать.

— Є й такі, що бачать. Є серед них чутливі люди, то їм ще гірше, ніж