Quid est Veritas? - Наталена Андріанівна Корольова

— Але ж Соломон сказав також: «Кожен говорить брехню ближньому своєму!» Це у Псалтирі, псальма дванадцята, вірш другий.

Гілель кинув на старого лихий погляд, але не відповів: зайва-бо річ юдеєві вступати в суперечку з юдеєм при римлянинові-поганинові.

А Пилат і так гадав, що нарада без потреби затягається, а він без наслідків марно витрачає час із цими нещирими й неоднодумними книгознавцями… Тому відпустив учених. Але затримав приятеля Йосифа — радника.

Уже засвітилися перші зорі, коли легка Йосифова лактика наблизилася до його розлогої оселі, відокремленої від інших єрусалимських осель.

Від садів, що переходили в кедрові та оливні гаї і підіймалися на узбіччя гори Голгофи, тягло свіжістю й ароматом постійно розквітлих помаранчевих дерев та перських троянд[98].

З гаїв долітали пташині співи… З цими пахощами і звуками в душу вливався спокій…

— Велика дяка Всемогутньому, що вже скінчився день! — міркував Йосиф.

— Скільки метушні, прикростей, гарних слів! А разом і проявів злості, лукавства, ненависті…

От, нарешті, він опиниться у своєму затишному просторому таблінумі й бодай наспіх перегляне ці два нові рукописи, що їх учора дістав для своєї книгозбірні.

Йосиф настільки зеллінізував зовнішні форми свого життя, що й дім свій побудував на греко-римський спосіб.

У таблінумі ж мав не лише священні гебрайські книги, як це було у звичаї вчених юдеїв, але також твори грецьких та римських мудреців і поетів. Мав також сувої халдейські й хітитські, з країни Мітані та з Індії[99].

Тепер дістав книги саме з Індії, і серце його налилося радістю вже від думки, що візьметься до студій…

Але ж ураз, як тільки вступив до вестибюля, раб-придверник сполошив передсмак Йосифового відпочинку.

— … Чекає… І казав, що чекатиме, хоча б і до ранку… Первосвящеників скриб, побожний Єгонатан…

Мов із димом, розвіявся радників спокій.

— Коли ж бо мир і спокій ходили вкупі з Єгонатаном?

«Це буде знов якась «позачергова нарада», «надзвичайне», або «тайне» засідання… Безконечні суперечки, безконечні слова, повні злості, зависті, бажання вколоти чи якось пошкодити — звісно, «в інтересах однодумності!»

— з нудьгою і гірким сарказмом помислив Йосиф.

— Слухаю тебе, — промовив у відповідь на скрибове привітання.

— Хай буде Господнє благословення над тобою! — ще раз привітав гість.

Годилось би відповісти: «Мир тобі!» Але Йосифові здалося таким невідповідним говорити про мир Єгонатанові!

Скриб покірливо склав руки на грудях і схилив голову.

Світло великої мосяжевої лампи зиркнуло на схудлі, аж запалі Єгонатанові щоки, темні з фіалковим відтінком вуста, сховані в синьо-чорній бороді, й вигнуті високо над висками брови. Заглянуло в чорні, мов оливою промащені очі, що з глибокого підбрів’я горіли червонявими вогниками.

І тихо засичало… Бачило, як на біло-синьому плащі гостя нервово підскакували китиці-фімбрії[100], немов заздалегідь на все те, що почують, вже говорили: «Ні!»

Бачив усе це і Йосиф.

І раптом у цьому покірливому скрибі йому уявився образ ассирійського бійця, що рахує і записує відрубані противникам правиці, певний, що тим він вірно служить своєму Богові.

Переборов цю думку й почуття відрази до тієї людини, такої улюбленої первосвящеником. Прислухався без роздратування і здивування до Єгонатанових вигладжених виразів і ласкавих слів:

— … Не ти один, на великий жаль, достойний раднику, перейняв елленські поганські звичаї… Не ти один, шляхетний пане, за зразком невірних чужинців зволиш дотримуватися їх навіть і в Єрусалимі. Тому Найвища Рада не бере того тобі за зле. Але близьке знайомство — боюся образити тебе, повторяючи слово, що було сказане про тебе, — «близьке приятелювання» з намісником ненависного нам Риму, з ворогом народу нашого… цього Найвища Рада не може схвалити! І тому прислано мене переказати тобі, достойний раднику, її пригадку й попередження.

— Себто? — досить байдуже запитав Йосиф. — Про що, власне, попереджують мене через тебе? Що це «гріх»… а за кожний гріх має бути каменування?

— Зволь вибачити слузі твоєму слово, — знов схрестив на грудях руки скриб. — Мій язик не відважився б висловити його перед обличчям твоїм. Мені звелено просити тебе, щоб пригадав ті слова Святого Письма, де стоїть: «… І коли не перестане брат твій приставати з грішниками, хай буде він тобі…»

— Це все? — перепитав Єгонатана Йосиф. І вираз глибокого суму розлився по його прегарному обличчі.

— Ні, достойний пане, не все, — так само не змінюючи ні тону, ні безбарвної рівності мови, ні скромно-покірливої пози, продовжував Єгонатан:

— Згаданий і, звичайно, знаний тобі святий вірш стосується однаково і до твоїх взаємин з так званим «Пророком або учителем» із Назарета. Святіший синедріон, а зокрема святий наш первосвященик, звеліли переказати тобі, достойний раднику, що ти занадто цікавишся його навчанням. А словом своїм перед… приятелем своїм, Понтієм Пилатом, з’єднуєш йому найбільшу й небажану прихильність Риму. А тим часом…

— Досить! — спокійно перепинив Єгонатана радник.

Єгонатан замовк і стояв, чекаючи.

Різкий вигук, сумний і зловісний, раптом розбив перерву, впавши з корон дерев, що темною масою втопилися у чорному оксамиті ночі.

Радник рухом голови показав у напрямі, звідкіль долетів той крик нічного птаха:

— Чув? То, замість мене, дає тобі відповідь сова