Амадока - Софія Юріївна Андрухович

А коли Богдан, різко вивернувшись, відсувався від неї, ховаючи обличчя у темну шпарину між стіною і матрацом, Романа вдавалася до важкої артилерії: застосовувала його власну мову, підлаштовуючи її на свій лад.

Налякана першими променями у свідомості Богдана, проявленими фрагментами несподіваних знань про радянського шпигуна й археолога Петрова, Романа вирішила з власної волі пролити на нього яскраве денне світло. Щось було в цих знаннях таке, що змушувало Богдана пришвидшено дихати й оживати, щось хвилювало його, витягало назовні зворушення й ніжність, спонукало раптом зі здивуванням дивитися на неї, його жінку.

Романа розпочала зі слів Петрова про Сковороду: про те, як у дружбі з Ковалинським розкрилась душа філософа і як у Ковалинському той знайшов себе самого. Віднайшовши іншого, він збагнув себе і пізнав себе.

Розкручуючись, Романа читала дедалі швидше і швидше, незважаючи на Богданове мовчання і на ворожу до неї нерухомість його тіла. Втомлена його холодністю, постійним зусиллям, яке він здійснював над собою, щоб триматись від неї на відстані, вона випустила з себе лють і пекучий запал, дочитуючи вголос статтю Петрова про ненависть Сковороди до всього земного, про його «самовідмовлення» й «офіру власної волі», про «святу ненависть удосконаленої любови».

І тоді розступилися води й розверзлися небеса: Богдан урешті піддався. Романа пізнала, що таке ця «свята ненависть», продовжуючи винаходити незліченні способи «вдосконаленої любови».

Зараз же вона крок за кроком підступала ближче до могили. «Професор Петров Віктор Платонович» — було вигравіювано товстими літерами на сірому прямокутному камені. Прикручена до основи каменя світла таблиця свідчила: «Зерова Софія Федорівна».

У цій могилі спочила любов, із якої Романа здатна була начерпати чимало повчань і тлумачень у подарунок Богданові. Перед нею все приречене було скінчитись.

amoromality

Пороскотень, Ближні Сади

фото: неможливо зрозуміти, що це, схоже на тонкі ворсинки, які світяться, гладка поверхня персикової барви, поцяткована пухирцями, розмитий обрій западає в темну улоговину

Вподобань 2898

Переглянути всі коментарі (204)

amoromality Метелики в животі

Сюди, на кладовище, їх привів розбуджений Богданів потяг до Романи. Він почав прокидатися водночас зі спогадами.

Насолода від Богданової уваги змішувалась для Романи з жахом перед викриттям. Романа відметала від себе лихе передчуття, відверталася від нього, відмовлялася його усвідомлювати, як людина відмовляється усвідомлювати власну смертність. Їй би слід зупинитися, слід би законсервувати події в тій точці, якої вони досягли, не провокувати подальших проблисків пам’яти — але й це було понад сили: справжні Богданові спогади тягнули за собою сплески його чуттєвости. Він по-справжньому оживав, наповнювався захватом, страхом, жагою — і ця його справжність вихлюпувалася на Роману. Від цього вона не здатна була відмовитись.

Навпаки: винайшла новий спосіб спонукати чоловікове пробудження і, незважаючи на ризики, заходилася перевіряти його дієвість.

Коли вона завершила вголос читати одну зі статей Петрова про Сковороду, Богдан заворушився, випростався на матраці й уважно поглянув їй в обличчя. Він мав поважний, ледь збентежений вигляд. Його очі примружились, і здавалось, що в ній, у Романі, він бачить зараз зовсім не її. Можливо, навіть не іншу особу. Він визирав у неї, як у вікно, що виходило до іншого часу. Пильно вдивлявся туди, вдалечінь, де прагнув розгледіти віддалення невиразних постатей.

Романа спостерігала, як завмерлість його обличчя, що зазвичай скидалося на неприродну пластикову маску, ледь побрижилась: ніби з внутрішнього боку на нерухому поверхню впав промінь світла чи дмухнув вітерець. Зосередженість і зусилля пригадування супроводжувалися гримасою болю. Він навіть стиха застогнав — і Романа побачила перед собою іншого Богдана: затопленого відчаєм, безпомічного, переляканого.

Вона не чіпала його — це він простягнув до неї долоню і погладив по передпліччю. Ковзнув пучками пальців до зап’ястя, поважно роздивляючись пушок на руках, родимки й вени.

Романа не дихала. Впродовж тих кількох миттєвостей вона існувала лише в місцях його дотику.

Він підняв обличчя, наблизився й поглянув їй в очі. Не було жодного сумніву, що він, Богдан, дивиться на неї, Роману. Що він її бачить. Що це він до неї доторкається.

Вона не витримала, широко відкрила рота й заковтнула повітря. Богдан тут же відштовхнувся, немов плавець, і впав на матрац, з головою накрившись ліжником, не зважаючи на задуху.

amoromality

Пороскотень, Ближні Сади

фото: чоловіча постать різко вистрибує з озерного плеса, майже повністю захована за рясними бризками води, тільки видно широко розплющені очі й роззявлений рот, який чи то пожадливо хапає повітря, чи вивергає крик

Вподобань 4797

Переглянути всі коментарі (247)

amoromality Народження

Романа не сподівалася настільки потужної віддачі. Це мав бути експеримент, сенсу якого вона й сама не розуміла до кінця. Він спав їй на думку, коли Романа, не припиняючи міркувати про химерний зв’язок між Богданом і його знанням про Петрова, перебирала в Архіві листи до Софії Зерової. Спочатку вона намагалася читати листи послідовно, але дрібний неохайний почерк дуже швидко вибив її з рівноваги. До того ж зміст листів навіював нудьгу: в них не було жодних сюжетів, не було, по суті, нічого цікавого. Ані драматизму, який би міг Роману розхвилювати, ані чуттєвости, яка б її надихнула.

Усе ж вона спритним рухом сховала один із аркушів собі до кишені, мимоволі його зім’явши, а тоді кинула звичний погляд на монітор, який демонстрував їй читацьку залу з кількома відвідувачами, за поведінкою яких Романа була покликана наглядати. У неї навіть пульс не пришвидшився від власного вчинку.

У маршрутці Романа вийняла листа і прочитала його. То був аркуш звичного формату, зігнутий навпіл і перетворений на чотири менші сторінки. Пожовклий грубий папір зі специфічним запахом. Знову небувала нудьга, виписана заплутаним письмом безпредметність. Романа пошкодувала, що не підійшла до своєї авантюри уважніше: вона ж могла обрати виразнішого листа. Треба було поцупити того, в якому йшлось про розсипані цукерки, про два десятиліття незмінних почуттів, про розламані на частки життя і про цілість наповнення любов’ю. Вона знала, що зловживає цим прийомом, але не змогла стриматися: знову і знову розповідала Богданові історії стосунків, читала йому описи чужих почуттів, перераховувала факти чиїхось пристрастей, ніби то були докази на суді. Її спроби не приносили плодів. Богдан залишався застиглим і немов порожнистим. Лише час від часу — якраз тоді, коли вона цього зовсім не сподівалася, — з ним несподівано ставалися страшні припадки, виривалась якась потойбічна сутність — Мінотавр намагався розбити стіну свого лабіринту. Богдан ревів і лаявся, трощив предмети, бив скло. Ці спалахи Роману лякали, але водночас і вабили. Під час них пробивалася справжня, незнана Богданова суть. Заспокоївшись,