Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Вона не одразу розгледіла Богдана серед стовбурів беріз і молодих кленів, листя яких було вражене білими цятками грибка — ніби шаленець-священнослужитель ходив поміж могилами, щедро сіючи навколо важкі й рясні краплі розведеного вапна. Богдан завмер як укопаний, повернутий до Романи спиною, оточений жовтим і помаранчевим розливом буйно насіяних рудуватих лілійників і геліопсисів. Романа бачила, як він схиляється, щоб перенести з однієї могили на іншу щось схоже на плюшевого іграшкового ведмедика.
Вона підняла погляд догори. Туди були спрямовані всі навколишні вказівники: загострені краї намогильних паралелепіпедів, гілки дерев, стовбури, голка телевежі. Що мені робити? — запитала Романа подумки, намагаючись розгледіти відповідь серед густого візерунка листя різної форми, фактури й розміру.
Вона знала, що мусить наблизитися до Богдана. Вона добре бачила, що перетворення почалось. Про це свідчив колір неба, і шелест рослин, і погойдування важких плямистих голівок квітів, і вигравіювані на навколишніх могилах слова. А найдужче — напружена Богданова спина, кожен м’яз якої закумулював у собі цієї миті граничний нервовий заряд.
Романа зітхнула і поволі рушила до Богдана, плутаючись ногами у траві.
amoromality
Пороскотень, Ближні Сади
фото: напівпрозора золотиста скибка груші з крапельками соку, покладена грубими чоловічими пальцями у розхилені жіночі уста
Вподобань 2543
Переглянути всі коментарі (119)
amoromality Що є більш солодке?
Прямуючи до нього, обходячи граніт могил, переступаючи через низькі дерев’яні лавки, Романа думала про різну любов, про любов різних людей, знаннями та спогадами про які вона так довго й терпляче намагалася розбудити спогади Богдана, а з ними — і його любов до неї, Романи.
Нехай її план спрацював не зовсім так, як вона сподівалась, але все ж любови його у всіх виявах вона таки домоглася. Ось іще метрів двадцять, які залишались між нею і Богдановою закам’янілою спиною, Романа могла з повним правом розкошувати чоловіковими почуттями, напуватися ними. Набирати з них сил, які за кілька митей стануть їй по-справжньому необхідні.
Романа думала про любов Уляни до Пінхаса, яка змусила вбити. Думала про любов Нусі до Матвія Криводяка, яка штовхнула жінку на зраду. Думала про любов Професора до Зої, про непогамовну потребу змінювати аж до спотворення. І про любов до Зої Красовського, яка проявлялася в задушливому контролі.
Вона знову і знову вигадувала любовні колізії стосунків Пінзеля і його дружини Маріянни-Єлизавети, запаморочливо спокусливої у своєму вдівстві, жінки практичної і теплої, надійної і земної. Те, що перебуваючи в союзі з цією панею, майстер створив таку значну кількість видатних скульптур, які тривожать уяву своєю оголеною чуттєвістю, свідчить на користь вдови та їхніх зі скульптором сповнених стосунків.
З усією обов’язковістю, як і належалось її статусу, Пінзелева вдова довела другого супутника свого життя і батька дітей до його життєвого фіналу, відповідним чином віддала йому останню шану, подбавши про поховання та прощання — і навіть одружившись утретє, не викинула попереднього чоловіка з серця і голови, а навпаки: виїхала до Европи, прихопивши з собою колекцію Пінзелевих боцетті.
Романа не один раз намагалася довести Богданові, що причиною такого вчинку була не меркантильність жінки, не її плани вигідно продати скульптурки, щоб забезпечити бодай на якийсь час непевну матеріяльну ситуацію в чужому краю, — а сентиментальність, почуття, туга за чоловіком, його пристрастю і його мистецтвом.
Зацікавившись усім, що було пов’язано з Пінзелем, Богдан усе ж не виказав жодних ознак пробудженої пам’яті. Жоден момент із дитинства, проведеного серед мучеників, святих і героїв скульптора, не піднявся на поверхню його свідомости.
Схожим чином ніяк не подіяли на спогади Богдана — точніше, на їхню відсутність — розповіді Романи про Баал Шем Това. Він довгими годинами гортав Пінхасів записник, придивляючись до скопійованих мап із озером Амадока, до текстів, старанно виведених незнаними мовами, до замальованих нашвидкуруч сценок із життя єврейського містечка — але Романа добре знала, що справжню небезпеку в цьому записнику для неї становить лише один-єдиний рисунок: зображення волоських горіхів у фартушку білявої дівчинки.
І все ж вона не припиняла нагадувати Богданові, що Баал Шем Тов — той, хто самозабутньо кружляв у танці з Торою і змушував оживати пшеничні зернятка — вірив у власне вознесіння на Небеса під час грози. Однак коли померла його дружина, він сказав: «Тепер у мене всього лише пів тіла, тому вознесіння неможливе».
Богдан натомість говорив Романі про Сковороду. Дратував її розповіддю про незвершений шлюб філософа: про старого чоловіка на прізвище Майор і його юну доньку — допитливий паросток! — яку Сковорода один час навчав філософії і природознавству, аж доки не почались розмови на тему весілля. Сковорода спершу мовчав, віджартовувався, але з удячности до ласкавих людей врешті таки погодився одружитись. До весілля готувалися з надзвичайним ентузіязмом, але в день шлюбу філософ не витримав і втік: легкість у кінцівках, що несли його далі й далі в нескінченність, межувала з релігійним екстазом.
Однак Романа не дозволяла загнати себе у глухий кут. Вона витягала з рукава безвідмовний козир: безкрайню, невимовно солодку любов Сковороди до Ковалинського. Ледь захриплим від тривалого говоріння й розмлоєння голосом вона описувала цей досконалий союз, який знав і віддалення, і зближення, час разом і окремо, спільні читання античної літератури й філософії, розумування й суперечки, писання віршів, музикування, листування грецькою і латинською, дотики до волосся, розламані навпіл соковиті груші, простягнуті другові на долоні, сльози закоханости й усмішки, які не сходили з уст.
«Ти, — цитувала Романа листи Сковороди, — постійно перед моїми душевними очима, і я нічого доброго не можу ані згадати, ані зробити, не почуваючи, що ти постійно живеш у мені. Ти зо мною, коли я уходжу на самотину, ти невидимо зо мною, коли я на людях. Коли я в сумі, ти приймаєш участь у моїй скорботі, коли радий, ти приймаєш участь і в моїй радості, так що й вмерти я не міг би без того, щоб не унести твого образа з собою».
Приклавши губи до Богданового вуха, Романа шепотіла слова закоханого філософа: «Що є більш приємне, ніж кохання, що є більш солодке? Я вважаю мертвими тих, хто не
