Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Непроникними залишаються стосунки самого Петрова з власними ролями, еволюція усвідомлень і зрощення ролей із заспокоєнням і прийняттям своєї суті. Невідомо, наскільки різну природу мали різні його вдавання і чи врешті майстерне вдавання того, яким він хотів би насправді бути, перейшло в це буття.
У нечисленних спогадах про нього різних часів можна хіба що помітити, як він дедалі більше відпускає намагання справити враження на загал, довести свою думку, сподобатися, створити образ. Якщо в молодості його ущипливість і задерикуватість, його провокації привертають до себе увагу, то вже в часи перебування в Німеччині він радше мовчить, багатозначно усміхаючись, коли з ним намагаються вступити в суперечку, і всім своїм виглядом демонструє поблажливість. Останні десять років життя Петров ніби ще витончується і зневиразнюється, коли йдеться про контакт із суспільством. Все, що його цікавить, — це спокій, рутина (частиною якої є Софія), робота.
Він по-справжньому отримує насолоду від роботи. Іноді деякі люди помічають, як оживає цей напівпрозорий чоловічок (зовнішній вигляд якого навіть не конче відновиш у пам’яті, коли він зникне за рогом), як загораються його очі, коли він говорить про зв’язки генези етносу з ландшафтом чи про стратиграфію і хронологію древніх поселень. Часом Софії доводиться докладати великих зусиль, щоб докликатись чоловіка обідати: його складно відірвати від письмового столу.
Однак у нього поволі налагоджуються стосунки з молодими жінками-колегами. Байдужість і непроникність дещо розвіюються, варто Петрову побачити перед собою чиєсь свіже миловидне обличчя, почути приємний голос. З деким він починає приятелювати під час розкопок, з деким — у процесі розмов на теми досліджень. Ось тут, у цих розмовах, він раптом розкривається і розкриває співрозмовницю: вона навіть не помічає, як після кількох заперечень Петрова вона розпалюється, починає жестикулювати, говорити голосно і схвильовано. Петров продовжує збивати її докази, хитро мружачись. А ви напишіть про це, врешті говорить він, усміхаючись. Вона усвідомлює, що розвинула цікаву наукову теорію, але ще впродовж певного часу не може втихомирити емоції і роздратування, викликані суперечкою.
«Ви жінка і можете наказувати», — фліртує він, коли котрась із них про щось просить. Або по-снобськи робить зауваження, зустрівши співробітниць на вулиці, що морозиво не годиться їсти ось так, на ходу, що для цього існують кафе.
Найуважніші з них відчувають, скільки стоїть там усього неосягненного для них, за його невисокою, сміхотворною навіть, постаттю. Коли він дозволяє собі проявити власні знання чи натякає на попередній досвід, це схоже, ніби вони стоять поруч із кимось, хто просто зараз, цієї миті, без особливих зусиль милується видом на Чумацький Шлях, хто особисто знайомий із кожним небесним тілом. Він здається схожим на грифа з обрізаними крилами, який понуро сидить на мертвому корені в запустілому закутку зоопарку, у своїй загорожі — і в оточенні горобців, які галасливо купаються в піску перед ним.
Це вони, ці жінки, його молоді подруги, наївні комуністки з добрими серцями, накривають святковий стіл, коли несподівано виявляється, що Петрову дали нагороду і що він — не ворог народу, а герой і розвідник. Він відмахується від квітів, мовчки витримує тости і привітання. На запитання відповідає лаконічно: «Як ви стали розвідником?» — «Треба було — і став».
Це вони без його відома оббивають пороги начальника КҐБ, вимагаючи для радянського науковця, який служив їхній Вітчизні, а тепер виявився несправедливо забутим, повернення наукових звань, помешкання, підвищення зарплатні, пільг і заохочень. Це їм доводиться підробляти його заяву і його підпис на отримання помешкання, тому що Петров, почувши про всі ці справи, насуплено бурмоче: «Коли я їм був потрібен — вони самі до мене прийшли, нехай і тепер приходять».
Це їм він іноді дає почитати твори В. Домонтовича — «Аліну і Костомарова» або «Доктора Серафікуса», місце видання і назва видавництва на титульній сторінці якого чомусь старанно замальовані чорною пастою. Під час читання їм відкриваються нові світи, про існування яких вони не здогадувалися. Софія толерує їх і наливає їм чаю. Вони вдивляються в портрет Зерова, який незмінно визирає з-за прочинених дверей до іншої кімнати.
Це на їхнє наївне запитання: «Чому ви не напишете спогади про всіх тих українських письменників?» — він тяжко мовчить, а Софія каже: «Він уже написав. У КҐБ».
Це їм він іноді натякає на свої розвідницькі завдання: після перемоги німців повинен був очолити український уряд; завдання мусив виконати у Вінниці, але воно провалилося; певний час жив у Берліні і працював в імперській канцелярії. Це їхні сльози помітивши, гірко усміхається і тихо промовляє щось на кшталт: «А які б я мав проливати сльози, якщо стільки років ходжу по лезу ножа і чую погрози вбивства на свою адресу?»
Вони помічають його смуток після відвідин прикутого до ліжка Рильського і останніх бесід із ним. Розмовляючи, слухаючи і згадуючи, він так захоплюється там, що не помічає, що цілий час пестить шовковисте вухо каштанового сеттера, який вологим носом уткнувся у руку хворого господаря.
Це вони домагаються для нього місця на воєнному цвинтарі: науковець, філософ і письменник — серед генералів, каґебістів, командирів.
Хтось стверджує, що бути похованим там було його передсмертним бажанням.
Часом у щільному захисті трапляються пробоїни і замкнута система, яка ревно охороняє свою непроникність, дає збій. Одного з вечорів він випиває зайвого і молодий колега намагається посадити його до таксі, щоб відпровадити додому. Щойно він заштовхує Петрова в одні дверцята, як той швидко перекочується через сидіння і вистрибує з інших. Щойно чоловік ловить його посеред дороги і знову всаджує на сидіння, вмостившись поруч, як старий спритно перелазить наперед, до водія — несподівано прудкий і гнучкий, як на свій вік і немічність, несподівано гутаперчевий — і вислизає через передні двері. При цьому він вигукує щось німецькою, бубонить розлогі монологи. Колега не здатен добитися від нього навіть фрази українською чи російською. Петров супить брови, свариться зі своїм східним, дерев’яним акцентом, а потім починає хихотіти мало не до сліз, ніби пригадавши кумедний випадок.
Після його смерти лікар сказав, що він пережив на ногах шість інфарктів міокарда.
Його життя мало по-справжньому щасливий кінець, та й назагал Петров був рідкісним щасливцем. Аж складно в таке повірити, неможливо збагнути: яким чином йому вдалося пройти крізь часи, найбільш несприятливі для людської істоти — для гідности, психіки, дієздатности, для самого її фізичного існування. Люди навколо нього гинули покотом, а якщо дивом виживали, то — зламані, доведені до краю, божевільні, апатичні, дезорієнтовані, зневірені. Люди втрачали будь-які сенси. Понівечені,
