Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Чого ти глузуєш, Джордже! Не будь такий жорстокий, — сказала Емілія, мало не плачучи.
Та Джордж тільки сміявся з її жалісливої, нещасної міни, вважаючи, що він дуже дотепний, а коли до них приєдналася міс Шарп, почав і з неї жартувати і без кінця змальовувати, як її чари подіяли на гладкого Джозефа.
Ох, міс Шарп, аби ви були побачили його сьогодні! — сказав він. — Як він, у квітчастому халаті, стогнав і корчився на канапі! Аби ви були побачили, як він показував язика своєму знахареві Голлопу! — Хто? — запитала Ребека.
Хто? Як «хто»? — Звісно, капітан Доббін, до якого вчора ввечері ми всі були, до речі, дуже уважні.
Ми з ним дуже нечемно повелися, — сказала Еммі, почервонівши. — Я… я зовсім про нього забула.
Авжеж, забула! — вигукнув Осборн, не перестаючи сміятися. — Не можна ж весь час думати про капітана Доббіна, Еміліє. Правда, міс Шари? — Крім того випадку, коли він за обідом перекинув келих з вином, — зарозуміло відповіла Ребека й тріпнула головою. — Мене капітан Доббін ніколи ані на крихту не цікавив.
Дуже добре, міс Шарп, я йому так і скажу, — мовив Осборн.
Ребека Шарп відчувала недовіру й ненависть до лейтенанта, хоч той і гадки не мав, що збудив у неї такі почуття.
«Він таки збиткується з мене, — подумала вона. — Може, він глузував з мене при Джозефі? Може, налякав його? Може, той не прийде?» У неї аж в очах потемніло і тривожно забилося серце.
— Вам аби жартувати, — мовила вона, всміхаючись якомога невинніше. — Що ж, жартуйте на здоров’я, містере Джордже, мене немає кому захистити.
І Ребека вийшла з кімнати, а коли ще й Емілія докірливо глянула на нього, Джордж відчув, що повівся не по-чоловічому, образивши без потреби беззахисну істоту.
Ти занадто добра, Еміліє,— сказав він. — Ти не знаєш світу, а я знаю. І твоя товаришка, міс Шарп, повинна розуміти, де її місце.
Ти вважаєш, що Джоз не…
Слово честі, кохана, я не знаю. Може, так, а може, й ні. Я за нього не думаю. Я тільки знаю, що він страшенно дурний, хвалькуватий і вчора ввечері осоромив мою любу дівчинку. «Ясочко моя», ха-ха-ха! — Він знов зареготав і перекривив Джоза так смішно, що Емілія також засміялася.
Того дня Джоз не приїхав. Та Емілія не розгубилася: мала інтриганка послала свого пажа і помічника Самбо на квартиру Джозефа нагадати про обіцяну книжку і спитати, як він себе почуває. Джозів служник відповів йому, що господар лежить хворий і що в нього саме сидить лікар. «Джоз напевне прийде завтра», — подумала Емілія, але й словом не натякнула про це Ребеці, та й міс Шарп навіть не згадала про нього цілий вечір.
Проте другого дня, коли дівчата сиділи на канапі, вдаючи, що дуже зайняті — пишуть листи або читають романи, — до кімнати зайшов Самбо, як завжди, чарівно поблискуючи зубами, з пакунком під пахвою та запискою на таці, й звернувся до Емілії:-Вам записка від містера Джоза.
Як же тремтіла Емілія, розгортаючи ту записку! В ній писалося ось що:-«Люба Еміліє! — Посилаю тобі «Сирітку в лісі». Вчора я був дуже хворий і не міг прийти. А сьогодні їду в Челтнем. Будь ласка, якщо тобі не важко, вибачся перед доброю міс Шарп за мою поведінку у Воксголі, попроси її, хай не гнівається, на мене й забуде все, що я, захопившись, набалакав під час тієї невдалої вечері. Як тільки я одужаю, — бо здоров’я моє дуже похитнулося, — то поїду на кілька місяців у Шотландію.
Відданий тобі-Джоз Седлі»-Це був смертний вирок. Усьому кінець. Емілія не зважувалась глянути на бліде обличчя Ребеки і її палючі очі, тільки впустила їй на коліна записку, встала, піднялась нагору до своєї кімнати й там дала волю сльозам.
Економка Бленкінсоп прийшла потішити свою молоду господиню; Емілія довірливо виплакалася в неї на плечі, і їй стало трохи легше.
Не журіться, панночко. Я не хотіла вам казати, але. ніхто з нас у домі її не любить, хіба що спершу вона подобалась нам. Я бачила на власні очі, як вона читала листи вашої матері. Піннер каже, що вона завжди порпається у вашій скриньці з прикрасами, у ваших шухлядах і взагалі в усіх шухлядах і навіть сховала у свою валізку вашу білу стрічку.
Я сама їй дала, сама! — заперечила Емілія.
Але це не змінило думки місіс Бленкінсоп про Ребеку Шарп.
Я, коли хочеш знати, Піннер, не вірю цим гувернанткам, — сказала вона покоївці.— Корчать із себе леді, а платню мають не більшу, ніж ти чи я.
Тепер кожному в домі, крім сердешної Емілії, стало ясно, що Ребека повинна виїхати, і всі — господарі й челядь (знову ж таки за одним винятком) — погоджувалися, що вона повинна виїхати якнайшвидше. Наша добра дитина перебрала всі шухляди, шафи, торбинки й скриньки зі своїми скарбами, оглянула всі сукні, хустки, прикраси, банти, мережива, шовкові панчохи і дрібнички, вибираючи то те, то інше, щоб якнайбільше всього подарувати Ребеці. Потім пішла до батька, щедрого британського купця, який обіцяв подарувати їй стільки гіней, скільки вона мала років, і попросила, щоб він віддав ті гроші любій Ребеці, бо тій вони потрібні, а вона має все. Емілія навіть стягла контрибуцію з Джорджа Осборна, і той дуже радо (як і всі молоді військові, він мав щедру натуру) пішов на Бонд-стріт і вибрав найкращий капелюшок та найелегантніший спенсер, які тільки можна було там купити.
— Це тобі подарунок від Джорджа, люба Ребеко, — сказала Емілія, милуючись коробкою, де лежали ці скарби — І який у нього гарний смак! Тут уже з ним ніхто не може І зрівнятися. — Ніхто, — погодилась Ребека. — Я йому дуже вдячна. — A сама подумала: «Це через Джорджа Осборна я не вийшла тепер заміж». І запалала до нього відповідними почуттями.
В дорогу Ребека