Левине серце - Павло Архипович Загребельний

Грунька одержала за своїх хлопчиків «Материнську славу», а Безкоровайний за трактор — трудову медаль. Ця медаль була тоді єдина на весь район, Безкоровайного без кінця возили по урочистих зборах, щоб люди бачили його медаль, десь мало не в області пошили йому волохатий сірий піджак, Безкоровайний тримав той піджак з медаллю в себе в тракторному вагончику, щоб мати його напохваті, але не так для всіх отих урочистих зборів, як для справ, сказати б, щоденних, тобто батьківських. Бо з мануфактурою в ті часи було сутужно, а на хлопчиках штанці й сорочечки просто-таки горіли, не встигали вони з Грунькою ні набирати матерії, ні обшивати своїх нащадків. Може виникнути запитання: до чого ж тут волохатий піджак з медаллю? Механіка вельми нескладна. Приїздив у поле водовоз або возій пального, гукав: «Дядьку Безкоровайний, мануфактуру дають!» — бригадир хапав свій піджак, сідлав мотоцикл і гнав до села, до крамниці, де вже під обшмугляним дерев'яним, з обкованими бляхою кінчиками метром крамника Кузьми Кириловича лопотіли сатини, тонко звискували ситці, цупко напиналася «чортова шкіра», і сільські кумасі, хоч як товпилися до того метра, все ж розступалися перед Безкоровайним, і не так з поваги до його багатодітності (бувало в людей і більше!), як з високої пошани до трудової (знову-ж таки нагадуємо: єдиної на весь район!) медалі!

Війну Безкоровайний теж пройшов на тракторі. Служив у сапернім батальйоні, будував мости й переправи через ріки, під бомбами, снарядами й мінами підвозив своїм «сталінцем» будівельні матеріали до переправ, за кожний міст мав орден, за кожну переправу — медаль, і коли його вже по війні питали, чи не страшно було на відкритому тракторі під отими фашистськими бомбами, весело пересмикував своїми золотистими бровами, сміявся: «Страшно, коли чуєш смерть, а на тракторі ж її не чути! Як не завиває, як не висвистує, а мені трактор у вухах клекотить, як лелека, та й годі!»

У перші повоєнні роки з мануфактурою було ще трудніше, хлопці виросли, на штани їм треба було більше, в районі тепер повно було не тільки медалей, а й орденів, у черзі протовплювалися наперед тільки інваліди, але Безкоровайного пускали скрізь першим, бо орденоносців багато, інвалідів теж чимало, а він один, і замінити такого чоловіка ніхто ніколи не зможе.

Як би возрадувався суспільному й людському становищу. Безкоровайного його далекий предок, якого зачали й народили в спосіб, не освячений законом, без весілля, без шишок і короваю, пустили в світ безправним і упослідженим, ще й затаврували і його, і всіх його нащадків зневажливим прізвиськом, так ніби навіки відібрали право на радість, на звитяжність і талановитість. І ось дав той рід такого чоловіка, якого, може, й незручно називати генієм техніки, але вже що артистом своєї справи він був, так це точно.

16

Що освіченіший учитель, то здібніші його учні. Цю істину послідовно стверджували, як підказує нам ерудит Варфоломій Кнурець, Ян Амос Коменський, Песталоцці, Ушинський, Макаренко, Сухомлинський та Януш Корчак… Тракторно-механізаторська освіченість Безкоровайного, безперечно, сягала висот не просто академічних, а суто планетарних. Коли перші добровольці (це слід одразу підкреслити з усією рішучістю) зібралися зимового вечора в конторі і при світлі гасової лампи побачили безладно накидані на столі голови колгоспу металічні частини з якогось списаного на брухт трактора-ветерана, вони й у гадці не мали, що може знайтися на білім світі чоловік, який зуміє розповісти про це залізяччя щось таке, від чого б запалилися їхні дитячі душі. Тим часом такого чоловіка не треба було й шукати ні по яких світах. Був він перед ними як став, а став — як був: невисокий, кремезний, в засмальцьованім кожушку, з умілими короткопалими руками, з веселими очима під пшеничними бровами. Почав не з нудьги називань і пояснень, а з історії, бо трактори, як усе на землі, теж мали свою історію, Безкоровайний же являв собою мовби живу її частину, він пам’ятав ще якісь «фордзони», «джондіри», «катерпіллари», його молодістю були наші хетезе й сетезе, натики й четезе, трактори, мов живі істоти, виявляється, навіть харчувалися неоднаково: перші з них заправлялися гасом і відзначалися малосильністю, гусеничні пожирали цілі бочки солярки і чесно відпрацьовували з’їдене, вже в наш час з’явилися трактори-аристократи, які визнавали для своїх залізних шлунків лише благородні високооктанові бензини, і енергія, народжувана в цих машинах, теж була мовби чистіша, благородніша, шляхетніша.

У школі вчили те, що було безмежно далеке від усіх оцих хлопчиків і дівчаток, зібраних Безкоровайним за довгим столом у колгоспній конторі. Школа вимагала знань, хоч ніхто не гарантував, що саме ці знання колись знадобляться. А тут ішла мова про машину, яку кожен від самого народження впускав у свій світ так само, як корову, сонце, траву і хмари. З тою відміною, що трактор належав до речей рукотворних, і тому виникала непереборна спокуса спробувати й своїх зусиль в цій таємничій справі. Гриша почав майструвати трактори мало не з колиски. Береш котушку від ниток, гумовий джгутик, два сірники, шматочок мила, кружальце сирої картоплини, накручуєш гумку, один сірник закріплюєш у прорізану борозенку на котушці, другий — в кружальці мила, під яким (для зволоження!) картопляне кружало, — і поїхали! З хлопцями робили всілякі двигуни. Ще простіше, ніж трактор. До вичищеного гарбуза приладнати віконний шпінгалет і поцокувати ним, а хлопці ще й прицокували язиками. Кожен цокає чим може. Так влаштовано світ.

З цих ранніх конструкторських захоплень ще не слід було робити передчасних висновків. Нe кожен, хто майстрував трактор з котушки від ниток, конче мріяв стати механізатором, та й, слід відверто визнати, не кожен і зумів би ним стати, бо для цього людині потрібно мати технічний талант. А що такий талант існує в природі, можна було переконатися на прикладі Безкоровайного.

Зібравши на механізаторський гурток дітей, він і не вчив їх, а дивував. Він мовби промовляв до кожного зокрема: «Ось я, дивися на мене. Я сильний, як трактор, як комбайн, як усі сільгоспмашини, мені все підвладне, я всемогутній на цій землі. А ти що? Дві руки, дві ноги і дві дірки в носі?» Він зібрав дітей різного віку, без отого класного розподілу, що в школі. Екзаменів на його курсах не було ніяких. Кому треба, той запам'ятає і вивчить, хто не хоче, той і не потрібний механізаторам. Це була й не наука, а якась гра. Діти несвідомо з’єднували в