Дон Кіхот - Мігель де Сервантес Сааведра
— Бо він сам заподіяв більше злочинів, ніж уся решта вкупі, — відповів конвойний, — і тому, що він такий шалений і такий злодій, то навіть і в такому стані ми не можемо бути певними, що він не втече.
— Та які ж злочини міг він заподіяти, якщо його засуджено тільки на галери? — спитав Дон Кіхот.
— Він іде туди на десять років, — відповів конвойний, — а це вже громадянська смерть. Досить сказати, що цей добряга — відомий Хінес де Пасамонте, якого звуть іще Хінесійо де Парапія.
— Обережно, сеньйоре комісаре! — сказав тоді галерник. — Покиньмо імена та прикладки. Мене звуть Хінес, а не Хінесійо, а моє прізвище — Пасамонте, а не Парапія, як ви кажете. Зверніть краще увагу на себе.
— Балакайте спокійніше, сеньйоре першорозрядний злодію, — відповів комісар, — якщо не хочете, щоб я вас примусив замовчати неприємним для вас способом.
— Видима річ, — відповів галерник, — доводиться йти туди, куди тебе веде Бог. Але свого часу дехто буде знати, чи звуть мене Хінесійо де Парапія, чи ні.
— Хіба не так звуть тебе, брехун ти? — сказав конвойний.
— Так-то так, звуть; але я подбаю про те, щоб не звали. Сеньйоре рицарю, коли у вас є що подати нам, — давайте та йдіть із Богом, бо мені вже обридло ваше бажання знати все про чуже життя. А якщо ви захочете знати моє, то я — Хінес де Пасамонте, життєпис якого написали оці пальці.
— Він правду каже, — сказав комісар, — бо й справді описав свою історію і зробив це якнайкраще, а книгу залишив у в’язниці, заставивши її за двісті реалів.
— Я сподіваюсь, що викуплю її, хоч би на це треба було двісті дукатів.
— Так добре вона написана? — спитав Дон Кіхот.
— Так добре, — відповів Хінес, — що до неї не дорівняється жодна з тих книг, що були чи будуть іще написані. Я можу вам сказати, що в ній говориться правда, і така приємна та втішна правда, що й брехні кращої від неї немає.
— А яка назва цієї книжки? — спитав Дон Кіхот.
— Життя Хінеса де Пасамонте, — відповів той.
— І її закінчено?
— Як же її можна було закінчити, коли не закінчене ще моє життя? В ній його описано, починаючи від мого народження і до останнього заслання на галери.
— То ви вже там були? — спитав Дон Кіхот.
— Я пробув там чотири роки й добре знаю смак і казенних бісквітів, і канчуків, — відповів Хінес. — Та мене не дуже турбує, що я знову туди йду, бо там я матиму час закінчити свою книгу, де слід сказати ще багато про що. А на галерах в Іспанії більше вільного часу, ніж треба; хоч на писання мені й не треба його дуже багато, бо я знаю напам’ять те, що писатиму.
— Ти, здається, здібна людина, — сказав Дон Кіхот.
— І нещасна, — додав Хінес, — бо недоля завжди гнобить добрий розум.
— Вона гнобить злодіїв, — сказав комісар.
— Я вже казав, щоб ви були обережніші, сеньйоре комісаре, — відповів Хінес. — Вам дано цього жезла не на те, щоб кривдити нас, бідолах, а щоб вести нас туди, куди посилає його величність. Коли ж ні, свідчуся життям... Та годі! Одного дня, може, виявляться плями, які ви наробили в корчмі. А тепер хай усі замовчать та живуть добре, а говорять іще краще, а ми ходімо далі. Досить уже нажартувалися.
Комісар підніс жезл, щоб дати Хінесові відповідь на його загрози, але Дон Кіхот став між ними і попросив не ображати галерника, бо, мовляв, не велике лихо, коли у людей, яким скуто руки, трохи вільний язик, і, звертаючись до галерників, сказав:
— Із усього того, що ви розповіли мені, любі брати, я маю таке вражіння, що хоч вас і засуджено за провини, але кара, яку ви терпите, вам не дуже до вподоби і що ви йдете з примусу та проти свого бажання. Можливо, що причиною засудження була легкодухість одного на тортурах, брак грошей — у другого, брак протекції — у третього, у четвертого, — мабуть, несправедливий вирок суддів, і правда ваша не перемогла. Це все так виразно стоїть у моїй уяві, що підказує мені, переконує і навіть примушує довести на вашому прикладі, для чого мене послало небо й прилучило до рицарського ордену, до якого я належу і якого честю я заприсягався допомагати тим, хто цього потребує та кого пригноблюють володарі цього світу. Але я знаю — і це одне з правил мудрості — що людина розважлива має уникати примусу там, де можна дійти добровільної згоди, і проситиму сеньйорів конвойних і комісара ласкаво розкувати вас і дозволити йти з миром, бо ж не бракуватиме людей, які згодяться служити королю й за кращих умов. На мій погляд, приневолювати тих, кого природа створила вільними, — жорстокість, тим більш, сеньйори конвойні, що ці бідні люди не зробили вам нічого поганого. Нехай кожен сам відповідає за свої гріхи. Я звертаюсь до вас доброзичливо і стримано, щоб мати змогу віддячити вам, коли ви згодитесь на моє прохання, а якщо ви не зробите цього охотою, мій спис і меч, а також міць моєї руки примусять вас дати згоду.
— Добре мені діло, — відповів комісар, — і ловкі жарти! Що він вигадує? Він хоче, щоб ми звільнили королівських галерників, так, ніби ми маємо право відпустити їх або він — наказувати нам. Ідіть собі здорові, ваша милосте, поправте трохи таз, що у вас на голові, та не шукайте кішки з п’ятьма лапами.
— Це ви кішка, пацюк та ще й злодій, — відповів Дон Кіхот.
Із цими словами він