Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Всі були переконані, що його вбили. Але тіла так і не знайшли.
Зникнення Петрова розтривожило і без того неспокійне еміґрантське середовище. Люди пригадали — ніколи по-справжньому цього не забуваючи — що навіть опинившись тут, на Заході, вони не втекли нікуди. За ними повсякчас стежать, знають про кожен крок. Їхні життя не захищені, їхні беззахисні шиї постійно підставлені під удар. Повсякчас плетуться таємні інтриги, розігруються сценарії, відбуваються багатоходові маніпуляції, в яких можуть брати участь твої знайомі, друзі, люди, яким довіряєш. Не можна мати певности, хто на чиєму боці і хто проти кого. Людина зникає посеред білого дня, і немає ні свідків, ні доказів, ні тіла, ні звісток.
Невідомість робила настрій іще понурішим. Підозри множилися, чутки і плітки розросталися до небачених масштабів. Давалися взнаки неврози, загострювалися психічні хвороби. Люди зривалися посеред ночі з дикими криками, бігли кудись, дерлись у вікна, вилазили на стіни. Багато кого мучило безсоння. Думки виточували порожнисті отвори в черепі. Ніби бджоли, гули і гули у виснажених головах, не давали спокою.
Адже Петров домовлявся про зустрічі на найближчий час, мав заплановані подорожі. У нього були розписані на щодень лекції в Українському вільному університеті, Православній богословській академії, Українському технічно-господарському інституті. Він був задіяний у справах літературної організації. Комусь обіцяв надіслати статтю, комусь — прочитати його рукопис.
Він був у добрих стосунках з усіма угрупованнями, з яких складалось еміґрантське середовище, — а це неабияка рідкість, оскільки між собою всі вони гризлись, одні одних ненавиділи, накопичували образи, поширювали підозри. Петров же їздив від табору до табору, від міста до міста. Мав справи і з бандерівцями, і з мельниківцями, знаходив спільну мову з ультрарадикальними націоналістами і з поміркованими лібералами, друкувався в усіх можливих виданнях і часописах, незважаючи на ідеологію й аудиторію, на яку вони були орієнтовані.
Всі, хто спілкувався з ним останніми днями, запевняли, що він поводився спокійно, так, як завжди. В його поведінці не було абсолютно нічого підозрілого. Жодного хвилювання чи неспокою.
На його робочому столі залишилося безліч матеріялів, рукописів. Дописані і ті, над якими якраз працював. Наприклад, покинутий посеред сторінки текст белетризованої біографії Марка Вовчка — «Мовчуще божество». У самому центрі столу — аркуш із останніми реченнями цього тексту, від руки написаними напередодні: сцена арешту Тараса Шевченка. А може, ще сьогодні вранці. Петров прокидався о 5-й годині й одразу сідав працювати.
«Раптом обірвалось серце. Похитнувся світ. Сонячний день зблід, померк, ніби затягнений безбарвним вапняним серпанком. Життя урвалось. Час спинився. Усе дальше діялося в якомусь іншому, чужому, досі незнаному світі. Він уже не належав собі. Він робив несміливі спроби, надзвичайні зусилля стулити, зібрати уламки свого розірваного „я“».
Одні говорили, що його вбили бандерівці за симпатії до мельниківців. Другі — що його знищили радянські спецслужби як одного з найяскравіших представників еміґрації. Треті стверджували, що його вивезли до Радянського Союзу і там катуватимуть, судитимуть, зашлють до таборів праці, вб’ють. Багато хто кричав, що від самого початку знав і попереджав, що Петров — радянський аґент. Частина з цих людей вважала, що його вбили, бо він провалив завдання. Інша частина переконувала, що його просто повернули на Радянську Батьківщину.
Розповідали про когось, хто на власні вуха чув крики Петрова, якого катували в бункері неподалік одного з еміґрантських поселень. Звинувачували Костецького й Косача, що ті, мовляв, заманили його в пастку.
Запевняли з усією достовірністю, що оунівці спалили його в крематорії Міттенвальду.
Ось, будь ласка, дорогі ліберали, ви пригріли на грудях радянського аґента розвідки, це ж ви любили і довіряли йому найбільше, зловтішалися націоналісти.
Згодом господиня винайнятого помешкання пригадала, що Петров виходив на потяг, одягнутий надзвичайно урочисто — в темно-синій костюм, який одягав лише з урочистих нагод (ми цей костюм уже знаємо зі спогадів Костецького), і з валізою в руках. І заплатив за помешкання на місяць уперед.
Згодом хтось звернув увагу, що Петров завжди в ці голодні часи мав гроші і платив за тих, кого запрошував на вечері до ресторанів. Що він винаймав помешкання, а не жив у таборі для переміщених осіб. Що час від часу він зникав без попередження, а тоді його випадково зустрічали в Стокгольмі, Антверпені, Відні, Римі, Парижі, Брюсселі.
Згодом колега-професор з Богословської академії зізнався, що його дивувало, яким чином Петров, не маючи богословської освіти, читав курс із патрології.
Він переглянув конспекти студентів — і виявив, що там не було навіть згадки про отців Церкви: ні про Климентія Римського, ні про Ігнатія Антіохійського, ні про Полікарпа Смирнського, не кажучи вже про Теогноста і Максима Сповідника. Всі його лекції були побудовані на темі кризи фізики й метафізики в сучасному світі — саме про це була й більшість його історіософських праць.
Згодом хтось пригадав, що його бачили біля будинку Бандери. А хтось інший — що він запросив на зустріч до ресторану Мельника, якого повідомив, що з Бандерою вже зустрічався.
Згодом хтось написав про причину переїзду Петрова з Фюрта до Мюнхена. Там якраз відбувались засідання Нюрнберзького трибуналу, і одним із представників від радянської преси був український письменник Юрій Яновський. Петров розповів про це своєму близькому приятелеві. Яновський, мовляв, зупинив його посеред вулиці, сплутавши з Юрієм Косачем.
У щоденнику Яновського є запис про цю зустріч, тільки сюжет різниться. Яновський пише, що поїхав погуляти до Фюрта, хотів купити модель вітрильника, але сумнівається, що його легко буде транспортувати. Поки гуляв вулицями, заходячи до крамниць, його зупинив худий, брудний, одягнений в лахміття, беззубий чоловік і назвав його небожем Лесі Українки (невже я на нього схожий? — дивується Яновський). Виявилось, що це Віктор Петров, якого Яновський не одразу впізнав. Востаннє вони бачились в Уфі, потім стало відомо, наче Петрова мобілізували. А згодом Яновський почув, що той редагує якийсь нацистський журнал на окупованій території.
Звичайно, те, що Петров сплутав Яновського з приятелем, із яким часто спілкувався в Німеччині, доволі дивно. Але на його користь натомість свідчить бідний одяг, змарніла статура і беззубість. А отже, усе-таки не так розкішно він жив під час еміґрації.
Були такі, що пригадали, як ще в Харкові чи Кременчузі, перед відступом німців, Петров запевняв усю місцеву інтеліґенцію, що відходити разом із німецькими військами не варто, бо, за його інформацією, фронт ось-ось стабілізується, радянські війська не прийдуть.
Ці радикально налаштовані оунівці від самого початку його недолюблювали: це
