Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Справжнє прізвище Ігоря Костецького — Мерзляков. Він усвідомив себе українцем 1938 року, коли, не закінчивши навчання в московському ҐІТІСі, виїхав на Урал, де два роки працював у театрі. На початку 1940-го року Костецький повернувся до Вінниці, і звідти, після окупації міста німцями, його примусово вивезли 1942-го року до Німеччини — працювати в шахті.
Костецький був надзвичайно темпераментний і діяльний. Письменник, перекладач, критик, режисер, видавець, він писав оповідання, романи, п’єси, вірші, подорожню прозу, кіносценарії, есеї і перекладав твори іноземних авторів українською. Він без упину рефлексував, віднаходячи себе і світ у мистецтві, а мистецтво — в усьому, що оточувало, шукав шляхи для подолання відчуження між людиною і феноменами, між людиною і людиною. Він самозаперечував себе заради подолання меж. Його погляд простягався широко й обіймав цілий світ, не обмежуючись національним, пронизував жанри і синтезував їх. Водночас національне він винаходив у спосіб для себе найактуальніший і вірив у те, що всі можуть врятувати всіх, якщо зречуться власних імен. Йому прагнулося довести «можливість неможливого». Він вірив, що володіє абсолютною свободою: може стати злочинцем або праведником.
Відомо, що, будучи редактором видавництва, він затримував або й узагалі не сплачував гонорари, хоча тексти й переклади з авторів і перекладачів витягав наполегливо.
Якось він приніс Петрову власну передмову до його роману «Доктор Серафікус», який мав бути невдовзі опублікований (хоч написаний був цілих 20 років тому). Йому ніхто довго не відчиняв, хоча господиня запевнила, що пан професор мусить бути у себе: не може не бути! Костецький чекав у темній брамі, спостерігаючи, як вулиці погойдуються в товщі ірреальних сутінків. Повз нього ковзали постаті, схожі на персонажів зі сну, а не на живих людей — розмиті, невиразні. В театрі під помешканням Петрова мала от‑от розпочатись вистава за п’єсою Альфреда Жаррі «Король Убю», як повідомляла афіша ручної роботи.
Костецький відчував, що Петров удома. Нарешті знову піднявся рипучими сходами догори і загепав кулаком в обвуглені двері.
Петров сидів у темряві за столом своєї кімнати і їв яблука. Костецький простягнув йому текст передмови і зачекав, аж Петров її прочитає. Текст здався Петрову занадто радикальним. Він міг привернути надто багато уваги. Петров цього не бажав. Він сказав: може, ми не будемо публікувати його разом із романом? Може, краще опублікувати в часописі, у якості рецензії?
Костецького охопив шал. З ним траплялися такі напади люті, особливо коли це стосувалося близьких людей, тих, до кого він був небайдужим. Він кричав пронизливим голосом, виблискував очима, смикався, розмахував руками. Здавалось, от‑от ударить. Ось так він верещав і на Петрова: аж побілів увесь, а губи його розтягнулись мало не на всю довжину квадратних щелеп і посиніли.
Петров злякався. Ну що ви, Ігорю. Заспокойтеся. Візьміть краще, з’їжте яблучко.
Іншого разу Костецький приймав удома у них із дружиною їхню близьку подругу. Він млів від жіночої краси і цілий вечір, посадивши гостю перед великим дзеркалом, прикрашав її брязкальцями і пір’ям, блискучими камінцями, видобутими з численних скриньок, мереживом і стрічками. Він був ніжний і муркотливий, немов кіт. Очі затягнуло млосною поволокою. Пальці торкалися лагідно її скронь, шкіри за вухами.
І раптом, коли йому не сподобалася котрась її репліка, він сполотнів і заходився здирати з неї прикраси й цяцьки, лаючи на всі заставки, бризкаючи слиною, боляче смикаючи за пасма волосся, з яких різко витягував шпильки з мерехтливими камінцями. І ховав ці предмети до своїх шкатул, і тицяв у неї пальцями, з підозрою мружачи очі, чи вона не поцупила у нього чогось цінного.
Він підкреслював, що схожа манера поведінки була притаманна його улюбленим Григорію Сковороді і Стефанові Ґеорґе. Ось, наприклад, як Сковорода писав до Ковалинського: «Іноді може здаватися, що я гніваюсь на найдорожчих мені людей: ой, це не гнів, а надмірна моя гарячковість, викликана любов’ю, і прозорливість, тому що я краще від вас бачу, чого треба уникати і до чого прагнути».
Вечір почався вдома в Костецького.
Косач прочитав уголос якусь свою жовчну мініятюру, а Петров, попередивши, що йому потрібно більше часу, зручно вмостився у фотелі й розгорнув рукопис щойно закінченого оповідання «Ой поїхав Ревуха та по морю гуляти». Це була історія про ексцентричного польського шляхтича, який протягом свого віку прожив кілька різних біографій: вихований у традиційному католицькому дусі, став науковцем-орієнталістом, картографом, арабським еміром і шейхом, мандрівником, який не раз зависав на волосину від смерти й рятувався винятково дивом; він був конярем, співаком, композитором і поетом, меценатом і очільником повстання.
Лисина Петрова зіпріла, і в ній відображалося світло торшера, плафон якого був виконаний із венеційського скла. Тому й окуляри професора, залежно від рухів його голови, засвічувалися то смарагдовим, то рубіновим, то золотим сяйвом.
Своїм іржавим голосом він читав сцену про кохану старого графа, сільську дівчину Оксану, яка, одягнута в чоловічий одяг, мчить верхи на дикому огирі, а в її очах світяться вільная воля і усвідомлення власної смерти, що настане за мить.
Костецький нетерпляче рипів канапою і, сам того не помічаючи, хрускотів кісточками пальців. Йому складно було всидіти нерухомо. Він зиркав на годинника: вони збирались іще того вечора до кінотеатру, на екранізацію «Красуні й потвори» Жана Кокто.
Косач відкинувся на спинку іншого фотеля, закинув голову і заплющив очі. Ні, він не спав: його повіки і губи реагували на почуте гримасами, напруженням і рухом.
Блиснувши окулярами на розгорнутий посеред столу том «Анни Кареніної», Петров самовдоволено прокректів, що пише краще від Толстого. Він був схожий на людину, яка щойно закінчила споживати щедру й смачну вечерю.
Заради драматичного ефекту, дочитуючи останні абзаци, Петров стишив голос.
«Останнього разу його бачили в битві під Дашевим 14 травня 1831 року, коли російські війська під командою генерала Рота прочісували ліс, де заховалися повстанці. По битві він таємниче зник. У кожному разі, тіла його ніде в лісі не знайшли. Тільки кінь другого дня без сідла й без кульбаки примчав на дідинець Савранського палацу».
Так само ніколи не знайшли тіла героя роману Домонтовича «Без ґрунту», архітектора Линника. Ні з того ні з ового він сідає у човен і, випливши у відкрите море, кидається у воду. «Певно, підводна течія винесла його тіло десь далеко в глибини Балтійського моря».
