Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Історичні процеси в його уяві набирали фізичних форм, твердішали й опуклювались. Їх можна було бачити як стратиграфічні розрізи, збитий до твердости каменю ґрунт, ніздрюватий піщаник, глиняні черепки й уламок гончарного кола, вплавлені в долівки первісних жител із місцевого вапняку. Як сліди витіснення черняхівської культури племенами, нижчими й примітивнішими за рівнем розвитку. Повільне й невідворотне розчинення ґотів серед різноплемінного населення Східної Европи. Повільне виблякання краплини крови у склянці води.
Петров писав про нелінійність історичних процесів, про їхні нашарування, провали й покрученості, про неґацію й одночасне ствердження однією епохою іншої, про розриви та западання, обірваність — і про струнку внутрішню логіку проминання епох, нехай навіть невидиму на позір, але підпорядковану причинно-наслідковим зв’язкам «у вищому сполученні». «З нашого особистого досвіду ми переконалися, що не завжди минуле керує майбутнім. Не завжди сьогодні визначає завтра. Сьогодні може бути висновком не з того, що сталося вчора, а з того, що здійсниться лише завтра. Замість бути підсумком подій, які вже сталися, сьогодні виконує завдання, що їх поставить і розв’яже завтрашній день».
Примхливий візерунок зв’язків і розривів епох прояснювався перед його внутрішнім поглядом так, як нерозбірливо-дрібний і заплутаний почерк самого автора в його листах до Софії Зерової раптом перетворювався в очах дослідника життя і творчости Петрова на літери і слова, вилаштовувався у фрази й цілі речення, пропускаючи досередини, лагідно й гостинно відкриваючись. Багато годин чи навіть днів поспіль знаки на клаптиках аркушів, згорнутих удвоє, на розрізаних учетверо сторінках, нашкрябані на листівках, складали непролазну сув’язь, набір найдрібніших недоладних насінин, сліди комах на піску — і раптом в очах немов розвиднілось, розвіявся туман. Мить переходу непомітна, не помічена, просто ось уже перед людиною в архіві, що згорбила спину над письмовим столом і обійняла саму себе, потерпаючи від подмухів вітру з-під дверей до сховища документів, розгортається перебіг одноманітних днів, смуток за близькістю, побутовий опис, скарга на проблеми зі шлунком, сон, ревнощі, мрія про зустріч, злива ніжних докорів, необов’язкова гра слів. Клапті паперу, пошкрябані олівцем чи чорнильною ручкою, зберігають сліди дотику автора. До цього дотику можна й собі доторкнутись. Увійти в контакт.
Чи допоможе це зрозуміти?
Петров зникає безслідно 18 квітня 1949 року. Ще за чотири дні до цього він проводить час зі своїми приятелями — Юрієм Косачем та Ігорем Костецьким. Усі троє були еміґрантами, обертались у середовищі «переміщених осіб», брали активну участь у створенні Мистецького українського руху — організації українських письменників, що в 1940-х роках об’єднала митців із таборів ді‑пі.
Вони жваво сперечались і жартували, стаючи дедалі більш говіркими й ніжними один з одним — їхнє взаєморозуміння і почуття посилювали палкі пестощі алкоголю, що омивали слизові оболонки нутрощів. Усі троє любили ризиковані жарти й цінували несподівані повороти думки. Вони кпили один з одного, вступаючи щокілька секунд у змови двох проти третього, знаменуючи це поглядами й мінами, щоб уже наступної миті перейти у протилежну конфіґурацію. Це була чоловіча дружба, яка не боїться ні інтимних зізнань, ні дошкульних копняків. Троє ексцентричних митців і мислителів, кожен із яких винаходить усередині себе свою батьківщину. Злиття у спілкуванні — настільки ж повне, наскільки й ситуативне — яке вже завтра може обірватися назавжди. Між ними було багато спільного. Кожного з трьох, скажімо, підозрювали у зв’язках із радянськими спецслужбами.
Юрій Косач — буремний небіж Лесі Українки, загублена душа. Вихований в дусі европейського аристократизму і артистизму, всебічно розвинений, рафінований і тонкий, людина світу. Здавалось, він уже народився, володіючи манерами й правилами етикету, знанням іноземних мов і вмінням підтримувати розмови на будь-які теми з представниками вищого світу. Він носив на собі весь вантаж роду Косачів-Драгоманових, які вели свій початок від сербського намісника Боснії і Герцеговини Стефана Вукшича Косача (XVIII століття) і продукували на світ численних нащадків, щонайбагатше обдарованих усіма мислимими талантами, гострим розумом і працьовитістю, нащадків, які своїми руками, серцями й головами створили половину всієї української історії та культури: шляхтичі, маршалки, козацька старшина; починаючи з XIX століття — всуціль культурні діячі.
Що може означати для людини близька спорідненість із мітологізованою і зведеною в канон Донькою Прометея — і помислити лячно. Її палюча сухотна агонія могла навіть відкластись у найглибші зложища пам’яти кількарічного хлопця, впродовж усього життя тривожачи його уві сні чи в стані алкогольного делірію, коли розбурхується придонний намул: якщо він і перетинався з тіткою, то в зовсім несвідомому віці. І все ж небіж Лесі Українки мислив себе тільки і рішуче письменником. Він був запійним у всьому — і в письмі, і в алкоголі. І письмом, і алкоголем він рятував себе і труїв. Глибина прірви, що залягала між реальністю і його амбіціями, позахмарністю його перфекціонізму, закладеною внаслідок отриманого спадку, породжувала пристрасть до життя в усіх своїх виявах, жадобу до успіху і визнання — і ця ніколи не втолена, безнадійно не втолена пристрасть знаходила розрядку тільки в тисячах пластичних сторінок, мільйонах рядків: чуттєвих, надмірних, вишуканих, живіших за саме життя.
Косач був елегантним і привабливим, він умів закохувати в себе з першого погляду — ґалантною поведінкою, блискучим інтелектом, чарівною посмішкою, випромінюванням тепла. Але так само сильно він умів розчаровувати своєю зверхністю й пихатістю, неприхованим нарцисизмом, непостійністю, нехтуванням інших.
Про його легковажний спосіб життя ходили легенди. З’явившись без запрошення на новорічну вечірку в окупованому Львові, він приводив разом із собою принагідну молоду жінку і двох німецьких офіцерів, з якими, здавалося, перебував у товариських стосунках. Наступного ранку господиня дому не знаходила власного хутряного манто, а вже того ж вечора в цьому манто бачили подругу Косача, з яким вони сиділи в кав’ярні. «О, справді? — здивовано зводив брови чоловік світу. — Comme c’est amusant!» Нетвердо звівшись на ноги, він стягував з молодої жінки сріблясту лисицю і кидав під ноги власникам. Його тонкі довгі пальці здавалися мало не кришталевими у світлі слабких економних жарівок.
Гнаний нестишною силою свого еґо, він із карколомною швидкістю змінював місця проживання й ідеології, весь час шукаючи і прагнучи, весь час почуваючись ображеним і переслідуваним. Він влаштовував істерики і капризував.
У нього
