Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич

– Великий Аллах! – вигукнули в один голос мурзи.

У Хмельницького ж радість бризнула з очей: одним махом він відвернув навислу над його головою небезпеку і ненадійного союзника перетворив у найвірнішого з вірних.

Лев цей мав уміння миттєво в змію перевертатися.

Обидва табори до пізньої ночі гуділи, як зігріті весняним сонцем бджоли в пору роїння, а на ратному полі тим часом вічним, непробудним сном спали лицарі, простромлені кулями і стрілами, сколоті піками, порубані мечами. Зійшов місяць, і пустилася в обхід цієї обителі смерть; вона відображувалася в калюжах крові, виривала з мороку все нові купи нерухомих тіл, переходила нечутно з одних на інші, заглядала в розкриті мертві очі, висвітлювала посинілі обличчя, уламки зброї, кінські трупи – і все більш блідими ставали промені нічного світила, немовби видовище, що відкрилося, страшило його. Полем то там, то тут, де групами, а де поодинці пробігали якісь лиховісні фігури: це челядь та обозна прислуга поспішала обібрати мерців – так по п’ятах за левами скрадаються шакали… Але марновірний страх зрештою і їх прогнав з місця битви. Щось страшне, щось таємниче було в цьому вистеленому трупами полі, в цьому спокої та нерухомості тіл, ще недавно повних життя, в цій безмовній згоді, що з’єднала лежачих пліч-о-пліч поляків, козаків, татар і турків. Часом вітер шелестів у кущах, розкиданих по полю, а жовнірам, що пильнували в окопах, ввижалося: то людські душі кружляють над тілами. Говорили, що, коли в Збаражі пробило північ, з різних кінців рівнини, від валів до ворожого стану, з шумом знялися незліченні пташині зграї. Чули у височині ридання, тяжкі зітхання, від яких волосся дибилось, і глухі стогони. Ті, кому судилося загинути в цій битві та чиєму слухові доступні були неземні заклики, виразно чули, як польські душі, відлітаючи, кричали: «Перед очі твої, Господи, несемо гріхи наші!», а душі козаків стогнали: «Ісусе Христе, помилуй!» – тому що полеглим у братовбивчій війні до віковічного блаженства шлях був заказаний: їм призначалося летіти кудись у невідомі темні далечіні та кружляти разом із вихорами над юдоллю сліз, і плакати, і стогнати ночами, поки не вимолять вони біля ніг Христа прощення за спільні провини, не випрохають забуття і миру!..

Але в ті дні ще сильніш озлобилися серця людські, і жоден ангел злагоди не пролетів над ратним полем.

Розділ XXV

Назавтра, перш ніж сонце розсипало по небу золоті відблиски, навкруг польського табору вже височів новий оборонний вал. Колишній надто був довгий: і захищати його було важко, і на допомогу один одному приходити не з руки; тому князь із паном Пшиємським вирішили оточити військо більш тісним кільцем укріплень. Над виконанням цього завдання працювали не покладаючи рук усю ніч – гусари нарівні з іншими полками і челяддю. Лиш о четвертій годині ранку стомлене воїнство стулило очі, і всі, крім дозорців, заснули кам’яним сном; ворог уночі теж не витрачав часу марно, а ранком довго не подавав ознак життя, видно, не оговтавшись після вчорашнього розгрому. З’явилася навіть надія, що штурму в той день не буде зовсім.

Скшетуський, пан Лонгинус і Заглоба, сидячи в наметі, куштували пивну юшку, щедро заправлену сиром, і з задоволенням згадували події минулої ночі – якому воякові не приємно поговорити про недавню перемогу!

– Я звик по-дідівському – з курми лягати, з півнями прокидатися, – просторікував Заглоба, – а на війні? Ану спробуй! Спиш, коли хвилину урвеш; прокидаєшся, коли розштовхають. Одне мене дратує: через такий набрід терпи незручності! Та що поробиш, такі часи настали! Але й ми їм учора з лишком відплатили. Ще разок-другий почастуємо так, у них усяке бажання пропаде порушувати нам сон.

– А не знаєте, пане, чи багато наших полягло? – запитав Підбийп’ятка.

– Е-е-е! Небагато; воно й завжди, до речі, обложників більше гине, ніж обложених. Повоюєте з моє, теж почнете в таких речах розбиратись, а нам, старим жовнірам, навіть трупи рахувати не треба: із самої битви судити можна.

– І я біля вас, друзі, дечому навчуся, – мрійливо мовив пан Лонгинус.

– Неодмінно, коли тільки розуму вистачить, на що в мене особливого сподівання немає.

– Облиште, пане, – втрутився Скшетуський. – У пана Підбийп’ятки вже не одна війна за плечима, і дай Боже, щоб кращі лицарі билися так, як він у вчорашньому бою.

– Як міг, старався, – відповів литвин, – та хотілося б зробити більше.

– Ну вже, не скромничайте, ви себе показали досить непогано, – поблажливо зауважив Заглоба, – а що інші вас перевершили, – тут він хоробро закрутив вус, – у тім вашої провини немає.

Литвин вислухав його, опустивши очі, і зітхнув, згадавши про три голови і про пращура свого Стовійка.

У цю хвилину відкинулася запона намету і з’явився Володийовський, веселий і бадьорий, мовби щиголь погожого ранку.

– От ми й зібралися! – вигукнув Заглоба. – Налийте йому пива!

Невеличкий лицар потиснув друзям руки і мовив:

– Знали б ви, скільки ядер валяється на майдані – уявити важко! Кроку не можна пройти, щоб не спіткнутися.

– Бачили, бачили, – відповів Заглоба, – я теж, уставши, по табору прогулявся. Курям у всім львівськім повіті за два роки яєць не нанести стільки. Ех, якби то яйця були – попоїли б ми яєчні досхочу! Я, зізнатися, за сковороду з яєчнею найвишуканішу віддам страву. Жовнірська натура в мене, як і у вас, до речі. Смачно попоїсти я завжди майстер, тільки підкладай! Тому й у бою за пояс заткну кожного з нинішніх зніжених молокососів, які й миски диких груш не з’їдять без того, щоб негайно животи не схопило.

– Одначе ви вчора відзначилися! – сказав невеличкий лицар. – Бурляя укласти з маху – хо-хо! Не чекав я від вас такого. На всій Україні й у Туреччині не було лицаря славнішого.

– Непогано, га?! – самовдоволено вигукнув Заглоба. – І не вперше мені так, не вперше, пане Міхал. Довгенько ми один одного шукали, зате й підібрались, як волосок до волоска: четвірки такої не знайти в усій Речі Посполитій. Їй-богу, з вами та під рукою нашого князя я б уп’ятьох хоч на Стамбул рушив. Зауважте собі: пан Скшетуський Бурдабута вбив, а вчора Тугай-бея…

– Тугай-бей живий залишився, – перебив його поручик, – я сам відчув, як у мене лезо зісковзнуло, і відразу ж нас розділили.

– Усе одно, – сказав Заглоба, – не перебивайте мене, любий друже. Пан Міхал Богуна у Варшаві посік, як ми вам говорили…

– Краще б не згадували, пане, – зауважив пан Лонгинус.

– Що вже тепер: сказаного не повернеш, – відповів Заглоба. – І радий би не згадувати, одначе