Нитки долі: Жереб кинуто - Таша Клим

Перша зупинка була приблизно за півтори години їзди від будинку. Після вчорашньої мінівечірки наш стан трохи покращився, і неабияк зголоднівши, ми вибрали невеликий рибний ресторан «Ентерпрайз Фіш Ко.», який був по дорозі і розташовувався в Санта-Барбарі. Ну не зовсім ми! Якщо бути точним, то три голоси проти мого одного. Це при тому, що тільки я цікавилася маршрутом і знала, що дорогою є чудовий мексиканський ресторанчик, який був обов'язковим для відвідування туристами. Швидко перекусивши, ми продовжили шлях, проїжджаючи безліч чудових місць цього міста. Крім того, що Санта-Барбара прославилася тисячами серій однойменної мильної опери, тут також була дуже гарна архітектура. Величні церкви, вражаюча будівля суду, розсип затишних кафешок та ресторанів — це все так і кричало про розмірене та неквапливе життя.

Дорогою до Сан-Луїс-Обіспо я просила подруг заїхати хоч на одну маленьку виноробню, яких зустрічалося дуже багато, але мою завзятість ніхто не підтримав, власне, як і зупинитися ненадовго в самому місті. Зате мені вдалося вмовити їх заїхати на «Зачарований пагорб». Саме на його вершині було збудовано всесвітньо відомий Херст-Касл із неймовірним краєвидом на океан. За інформацією з інтернету, всередині цього замку все велично та помпезно, але на екскурсію ми не пішли, обійшовши лише територію та зробивши кілька знімків. Собі ж я пообіцяла, що обов'язково повернуся туди та розгляну кожен закуток цієї садиби.

Буквально за десять хвилин їзди від замку нашу увагу привернуло скупчення машин та людей, які тупцювали на місці та щось фотографували. На цей раз цікаво було всім, тому ми знову зробили невелику зупинку. Різко звернувши, Моллі примудрилася підрізати якийсь величезний Jeep, що їхав на сусідній смузі. Можу тільки уявити, що казав про нас водій у той момент.

Як з'ясувалося, біля стоянки вздовж берега було облаштовано оглядовий майданчик прямо на лежбища морських слонів. Виявляється, є не лише морські котики чи леви, а і слони. На перший погляд, вони не надто один від одного відрізнялися, та, власне, і на другий теж. Деякі з цих веселих тушок спали, похропуючи, дехто бився чи обіймався. Моллі ця картина не припала до душі, тому вона скомандувала сідати в машину, але, на мій подив, Джессіка була в захваті. Ці смішні тварини настільки зачарували її, що вона невтомно клацала фотоапаратом і клянчила «ще дві хвилинки».

Далі тривалих зупинок не було, а сама дорога зайняла приблизно п'ять годин. На шляху до пляжу я нарахувала чотири великі заправки з магазинами. Виходить, якщо нам потрібно буде з'їздити за продуктами, це займе трохи менше години в один бік. Загалом, непогано. Біля останньої заправки мені здалося, що я побачила Jeep, який ми підрізали при виїзді із Сан-Луїс-Обіспо, але Моллі розвіяла мої сумніви, запевнивши, що та машина точно вже далеко.

Діставшись Пфеїффер Біч, старенький Ford не підкачав нас і там. Їхати піском виявилося не так і складно, а машину практично не носило. Спочатку ми проїхали туди й назад, перш ніж вибрати місце для табору. Зупинившись приблизно за п'ятсот ярдів від заїзду на пляж, наш вибір упав на ділянку, приховану за невеликим пагорбом із деревами. Навіть якщо хтось збирався приїхати туди відпочивати, то просто не зміг би дізнатися про нашу присутність.

Діставшись до пляжу о пів на дев'яту, ми вирішили якнайшвидше розбити табір, щоб не робити це в темряві. Вибираючи місце для машини, ми знайшли невелику хатину біля лінії лісу. Слава богу, на вулиці було досить світло, бо ця картина нагадувала б епізод із фільму жахів. Зібравшись із думками, ми обстежили стару споруду. Усередині була лише одна кімната, тому нічого корисного ми з Вікі там не знайшли. Територію навколо хатини обійшли Джесс із Моллі, оголосивши, що поряд є досить пристойний туалет та кілька душових кабінок. Переконавшись, що тут більше нікого й тепер у нас навіть є якісь зручності, ми нарешті почали діставати сумки.

Виявилося, ставити намети не така вже і проста справа. Десь година пішла на це все шалено смішне діло, але в результаті наші тимчасові житла міцно стояли у вигляді прямокутника: моя була ближче до океану, першою від заїзду, поруч Моллі, а навпроти — Джессікі і Вікі. Трохи далі ми підготували місце для багаття, обклавши його камінням, знайденим на березі та в лісі. У результаті через півтори години табір був готовий до початку відпустки, і виглядав досить непогано. Відступивши трохи вбік, ми стояли й дивилися на цю просту красу.

— Дівчата, мені здається, що це сон. Ніби завтра я прокинуся знову в галасливому місті, — сказала Вікі.

— Ми справді тут, — промовила я, обійнявши подругу. — Завтра ти прокинешся від яскравого сонця, шуму хвиль та крику чайок.

— Знаєте, може, це і смішно, але зараз я почуваюся неймовірно добре, — озвалася Моллі, підійшовши до нас із Вікі. — Здається, ніби з цього моменту все зміниться, і ми будемо по-справжньому щасливі, — додала вона, дивлячись на наш тимчасовий притулок.

— Я також це відчуваю. Може, тому що ми ніколи нікуди не виїжджали? — на цьому питанні Джесс засміялася і трохи штовхнула Моллі в плече. — Ходімо, ще сумки лишилися.

Джессіка попрямувала в бік машини, а ми втрьох ще пару хвилин мовчки милувалися.

Розібравши сумки з особистими речами по наметах, ми з Вікі нашвидкуруч зробили легкий перекус, а Моллі з Джесс принесли з лісу кілька корчів і розклали біля багаття, щоб можна було сидіти. Закінчивши з роботою, стомлені, але все одно задоволені, ми випили по пляшці пива, не забувши посміятися з того, що Джейн таке б не схвалила.

Приблизно близько одинадцятої ми розійшлися по наметах спати.