Джерело - Айн Ренд
Кітінґ заспокоював його. Кляв Франкона, кляв несправедливість людства, витратив шість доларів у барі, розважаючи секретарку свого знайомого безликого архітектора і домовився про нову роботу для Тіма Дейвіса.
Згодом, мимохіть згадуючи про Дейвіса, Кітінґ відчував приємне тепло; він уплинув на перебіг людського життя, зіштовхнув людину з однієї стежки і підштовхнув до іншої; Дейвіс уже не був для Кітінґа людиною, а був лише живою оболонкою для розуму, свідомого розуму, — чому він завжди так боявся таємничої організації чужої свідомості? — він підпорядкував цю оболонку і цей розум власній волі. Стіл Тіма, його посада і платня перейшли Пітерові Кітінґу за одностайним рішенням Франкона, Геєра і головного кресляра. Але це була лише часточка його задоволення; існувало й інше, тепліше, менш помітне і небезпечніше почуття. Він часто весело казав: «Тім Дейвіс? О так, я влаштував його на роботу».
Він написав про це матері. Вона вихвалялася своїм друзям: «Піті — такий безкорисливий хлопчик».
Кітінґ писав до неї щотижня; його листи були стислі та сповнені поваги; її ж листи, довгі, докладні, напучувальні, він рідко коли дочитував до кінця.
Іноді він бачився з Кетрін Гейлсі. Він не пішов до неї того наступного вечора, як обіцяв. Прокинувся зранку, згадав усе, що напередодні розповів, і зненавидів її за те, що сказав. Але за тиждень знову відвідав її; вона не дорікала і вже не згадувала про дядька. Після цього він зустрічався з нею один раз на місяць або й двічі; почувався щасливим, коли бачив її, але ніколи більше не розповідав їй про свою роботу.
Кітінґ намагався поговорити з Говардом Рорком; спроба провалилася. Він двічі заходив, обурено долаючи п'ять сходових маршів до Роркової кімнати. Тішився, коли бачився з ним, очікував підтримки, не знаючи, ні якої підпори шукає, ні чому саме від Рорка. Він розповідав про свою роботу і, щиро зацікавлений, розпитував у Рорка про бюро Камерона. Говард вислуховував його, охоче відповідав на всі запитання, та Кітінґ відчував, що натикається на залізний щит у нерухомих очах гаданого приятеля, і що вони говорять зовсім про інше. Наприкінці відвідин Кітінґ зауважував Роркові потерті манжети, вичовгані черевики, латку на коліні штанів і відчував задоволення. Він ішов геть, підсміюючись, але почуваючись на диво жалюгідно й незатишно, дивувався, чому так, обіцяв собі ніколи більше не бачитися з Рорком, але чомусь знав, що таки побачиться з ним.
— Гаразд, — сказав Кітінґ, — я не наважився запросити її на обід, але вона піде зі мною на виставку Мовсона післязавтра. І що тепер?
Він сидів на підлозі, опершись головою на край дивана і витягнувши босі ноги, навколо яких вільно теліпалася зеленкувата піжама Франкона.
Крізь прочинені двері ванни він бачив Франкона, який стояв біля вмивальника, притиснувшись животом до сяючого краю, — він чистив зуби.
— Чудово, — з повним ротом зубної пасти сказав Франкон, — це подіє так само добре, розумієш?
— Ні.
— Господи, Піте, я ж учора ввечері пояснив тобі це, ще до того, як ми почали розважатися. Чоловік місіс Данлоп планує звести для неї будинок.
— О так, — спроквола промовив Кітінґ, прибираючи з обличчя сплутані чорні кучері. — О так… Я згадав… Боже, Ґаю, голова лускається…
Він заледве пригадував вечірку, на яку Франкон узяв його минулого вечора, пам'ятав кав'яр у заглибині крижаного айсберга, вечірню чорну сукню з тюлю та гарнесеньке личко місіс Данлоп, але не міг пригадати, як він опинився у Франковій квартирі. Стенув плечима: протягом останнього року він відвідав чимало вечірок разом із Франконом і часто його приносили сюди у такому от стані.
— Це не дуже великий будинок, — розповідав Франкон, тримаючи зубну щітку в роті; щітка утворила опуклість на його щоці, а зелена ручка стирчала з рота. — За 50 тисяч чи щось таке, як розумію. Хай там як, вони — мальки. Але свояк місіс Данлоп — це Кімбі, ти знаєш, потужний продавець нерухомості. Не зашкодить трохи вклинитися у цю сімейку, аж ніяк не зашкодить. Ти повинен зрозуміти, що з них можна запопасти. Піте, я можу покластися на тебе?
— Звісно, — сказав Кітінґ, кивнувши. — Ти завжди можеш розраховувати на мене, Ґаю…
Він сидів нерухомо, розглядаючи пальці своїх босих ніг, і думав про Штенґеля, Франконового дизайнера. Він не хотів про це думати, але його думки автоматично поверталися до Штенґеля, який втілював наступний крок його кар'єри.
Штенґель був неприступним для дружби. Два роки спроби Кітінґа заприятелювати з ним розбивалися об лід Штенґелевих окулярів. Те, що Штенґель думав про нього, пошепки переповідали в креслярні, але мало хто наважувався повторити це голосно, хіба що, взявши в лапки; Штенґель не добирав слів, хоча й знав, що всі поправки його ескізів, коли ті поверталася з кабінету Франкона, зроблено Кітінґовою рукою. Але в Штенґеля було вразливе місце: він давно планував покинути Франкона і відкрити власне бюро. Він уже обрав собі партнера, молодого архітектора — без хисту, але з чималим успадкованим капіталом. Штенґель тільки очікував слушної нагоди. Кітінґ чимало міркував про це. Він не міг думати ні про що інше. І він знову про це міркував, сидячи на підлозі Франконової спальні.
За два дні, супроводжуючи місіс Данлоп на виставку картин якогось там Фрідеріка Мовсона, він розробив план. Вів жінку крізь нечисленний натовп, деколи стискаючи пальцями її лікоть, дозволяючи зауважити свій погляд, частіше звернений на її молоде обличчя, ніж на картини.
— Авжеж, — сказав він, коли вона слухняно розглядала пейзаж із автозвалищем, намагаючись зобразити на своєму обличчі вираз очікуваного захоплення, — це неймовірна робота. Погляньте на кольори, місіс Данлоп… Кажуть, що цьому чолов'язі Мовсону було непереливки. Давня історія — намагатися здобути визнання, давня і зворушлива. Однакова для всіх царин мистецтва. Включно з моїм фахом.
— Ох, невже? — сказала місіс Данлоп, яка, здавалося, у цей момент віддавала перевагу саме архітектурі.
— А отут, — промовив Кітінґ, зупиняючись перед зображенням старої нечупари, яка колупалася в пальцях босих ніг, сидячи на узбіччі, — отут мистецтво — це соціальний документ. Щоб оцінити це, потрібна мужність.
— Це просто дивовижно, — сказала місіс Данлоп.
— Оце так сміливість… Це рідкісна якість… Кажуть, що Мовсон помирав із голоду в своїй мансарді, коли місіс Стайвесент відкрила його. Як чудово мати можливість допомагати юним талантам.
— Так, це, мабуть, чудово, — погодилася місіс Данлоп.
— Якби я був багатий, — мрійливо мовив Кітінґ, — це стало б моїм захопленням: улаштовувати виставку для невідомого художника, фінансувати концерт молодого піаніста, замовляти будинок
