Слово після страти - Вадим Григорович Бойко

Потроху оговтуюсь. Думка запрацювала хворобливо, але чітко. «Головне — спокій»,— учив мене Стасик.

Дощ припинився. У нічному повітрі гостро пахло квітами, соковитою зеленню і розмоклою землею. А мої груди розривалися від шалених ударів серця. Скільки я пробіг — не знаю: можливо, кілометр, а може, й п’ять. Піт заливав очі, холодними краплями котився по спині. Чорну пітьму знову розколола сліпучо-біла блискавка. При її яскравому світлі я з відчаєм побачив, що лабіринт дач не скінчився. За двадцять кроків од мене починалося якесь селище. А я ж думав, що вже вибрався з клятого Бойтена. Куди ж тепер податися, адже незабаром розвидниться? Порятунку не було.

Постріли розбудили дачний виселок. Перелякані сонні люди, забувши навіть про суворі правила світломаскування, вмикали електрику, виходили із своїх будиночків і розгублено питали один в одного: «Що сталося?»

Я з тугою подумав, що вибратися з цього лабіринту дач мені вже не вдасться. У кращому разі— протримаюся до ранку, а вранці, коли розвидниться, мене одразу ж спіймають і віддадуть до рук гестапо, що рівнозначно смерті.

Хоч я і втратив надію на порятунок, але знову заметався в квадратиках дач, яким, здавалося, немає кінця-краю, куди не поткнуся, скрізь натикаюся на різке сюрчання свистків поліцаїв чи двірників, гавкання собак і крики німців. Нарешті після багатьох карколомних стрибків через паркани і шаленого бігу я цілком несподівано опинився на вільному просторі. Пробігши ще кількасот метрів, зненацька помітив попереду громадище терикону і шахтні будівлі. Цього мені тільки й бракувало. Замість того щоб вислизнути з Бойтена і податися на схід, я повертався туди, звідки тікав. Фатальне коло замкнулося. Я відчув себе в капкані, з якого вибратися неможливо.

У цілковитому відчаї стою кілька хвилин на місці, гарячково шукаючи вихід із тупика. Але нічого путнього придумати не можу. Мій погляд зупинився на якомусь великому чорному предметі, що бовванів попереду. Придивившись, побачив синю електричну лампу і з жахом зрозумів, що переді мною за якихось двадцять-тридцять кроків була прохідна шахти. В наступну мить мій здогад підтвердився: скрипнули двері, і в рамці одвірок застигла постать шуцмана з акумуляторним прожектором на грудях і карабіном за плечима. Такі прожектори мали всі веркшютці, що заступали на нічне чергування або конвоювали вночі в’язнів. Світив цей прожектор не гірше за автомобільну фару. Я каменем упав на землю і саме вчасно.

На моє щастя, вахтер нічого не помітив. Він постояв, голосно позіхнув, чухаючи потилицю, подивився в темне небо і пішов назад. Це була якась шахта, але не «Гогенцоллернгрубе».

Зненацька темряву ночі розірвало блакитно-біле світло прожектора. Звідти, де спалахнув прожектор, грізно загарчала вівчарка. Поки розмашистий промінь обмацував шахтний двір, я, припадаючи до землі, поповз назад, а потім схопився на ноги і щодуху побіг.

розгону полетів у безодню, гепнувся в якусь рідину і каменем пішов на дно. Інстинкт самозахисту примусив мене одразу ж виринути з противної рідини, якої я встиг уже наковтатися. Це була смердюча вода з присмаком нафти і трансформаторного масла. Пропливши кілька метрів, натикаюся на гладеньку бетонну стіну. Плавав я добре з дитинства, та хіба можна довго протриматися на поверхні цієї смердючої рідини! А якщо навіть я й протримаюсь до ранку — це нічого не змінить, бо яка різниця — втопитися в котловані чи потрапити до рук гестапо.

Отак розмірковуючи, механічно пливу вздовж стіни і несподівано намацую металеву скобу. Схопився за неї і почав відсапувати. Потім помацав вище — там була друга скоба. По цих скобах я вибрався з клятого котлована і побіг, куди очі бачать. Останні сили вже залишали мене. Мною оволоділа тупа байдужість до всього. Раптом я почув гудок паровозика, який, натужно чмихаючи, маневрував біля шахтної естакади, мабуть, заганяв вагони під завантаження.

У моїй голові блискавично визрів план: вантажені вугіллям вагони довго не стоятимуть па місці. Їх кудись повезуть, можливо, на схід. Треба залізти в один із пульманів і заритися у вугілля. У цьому мій порятунок.

Невдовзі я вже був в одному з порожніх пульманів. Ось паровоз підігнав його під шахтний бункер. Я побачив над собою велетенську чорну пащеку бункера, з якої через кілька хвилин хлине маса вугілля і живцем поховає мене на дні вагона. Та я вже знав, що треба робити. Побіг у куток пульмана, притиснувся обличчям до металевої стіни, ще й голову закрив руками. Ось заскреготіло залізо, і з бункера із страшенним гуркотом суцільною лавою хлинув у вагон антрацит. Кілька шматків ударили мене по спині й ногах. На цьому й скінчилося. Я запрацював ногами, піднімаючись на купу вугілля, яка щомиті збільшувалась. Поступово вагон наповнився антрацитом. Хмара пилюки сховала мене від стороннього ока, а коли пилюка розсіялась, я вже лежав під вугіллям біля самого борту вагона. З вугілля стирчала тільки голова. Можна було дихати і бачити, що робиться навколо. Раптом мені на голову звідкись згори бризнули якоюсь рідиною. В очах запекло вогнем. Я дуже злякався. Тільки згодом зрозумів, що то було вапно, яким «опечатували» навантажені вугіллям пульмани.

Величезне нервове напруження почало потроху спадати. Натомість з’явилося відчуття нестерпного фізичного болю. Гострі, як шпичаки, шматки антрациту впивалися в тіло, доводячи його до корчів.

Після довгих маневрів паровозик затягнув вантажені вугіллям вагони на товарну станцію, де їх загнали в тупик і відчепили. Там вони простояли майже до ранку. Важко навіть уявити, яких душевних і фізичних мук зазнав я протягом цієї нестерпно довгої ночі! До всього, мене страшенно мучила спрага. Кілька разів я непритомнів і знову приходив до пам’яті. Зціпивши зуби, терпів і спрагу, і фізичний біль. Було таке відчуття, що мене поклали на тисячі голок: і лежати не можна, і поворухнутися страшно.

З кожною хвилиною я дедалі дужче відчував, як усе моє тіло наливаються смертельною втомою, повіки склеплюються. І сам не помітив, коли заснув.

Це був не сон, а якийсь суцільний кошмар. Що тільки не верзлося мені. Передусім з’явилася схожа на бульдогову, з одвислими, драглистими щоками, вкритими рожевими плямами, з піною біля рота огидна пика Кульгавого. Він упився в мене червоними хижими очицями і простягнув до горла крючкуваті, кістляві пальці. «Все одно не втечеш!» — погрозливо сичав Гоппе. За мить він уже цілився мені