Таємна троянда - Вільям Батлер Йейтс

Наступні кілька тижнів Костелло не бракувало новин про Уну, адже то перекупка, що продавала яйця та птицю, то якийсь прочанин чи прочанка, що йшли на прощу до Скельного джерела, розповідали йому, що в день святого Івана його кохана занедужала і що їй трохи краще чи трохи гірше, ніж раніше, — і хоч Костелло, буденний і непривітний, дбав, як звичайно, про своїх коней, корів та кіз, однак курява доріг, пісні людей, що верталися з ярмарків та похоронів, картярі, що грали в карти по кутках полів у неділю чи на церковні свята, чутки про битви та переміни у великому світі, виважені життєві плани довколишніх сповнювали його непоясненним хвилюванням, а селяни ще пам’ятають, як після настання ночі він просив Дуаллаха-волинкаря розповісти йому під сюрчання цвіркунів сказання «Син яблука», «Краса світова», «Син короля Ірландії» чи інші старовинні перекази, що їх традиційно можна було почути від кожного волинкаря, так само як і мелодії «Зелений оберемок очерету», «Унхіон-струмок» та «Принци Бреффені», а поки перед ним розгортався безмежний фантастичний світ легенд, він сам віддавався думам про своє горе.

Дуаллах часто переривався, аби додати, що предком того чи іншого древнього ірландського клану був незрівнянний король Синього пояса чи воїн Лозового тину, або докинути, пересипаючи мову прокльонами, що всі іноземці та більшість королевиних ірландців — поріддя потворного рогатого підводного народу або запопадливих та низьковклінних ферболґів, проте Костелло переймався лише любовними муками, і байдуже, куди вели ці історії, чи на острів Червоного Озера, де мешкають блаженні, чи до лихого краю Східної відьми, але для нього то сама лише Уна переживала описані там таємничі кривди, бо це її, а не доньку якогось стародавнього короля, ув’язнили у підводній крицевій вежі, круг якої обвився Дев’ятиокий змій, і це вона семирічною службою заслужила право визволити з пекла всіх, кого зможе перенести на собі, й витягла звідти силу-силенну людей, які вчепилися знесиленими пальцями за пружок її сукні, і це вона витерпіла рік німоти через чарівну тернинку, яку встромили їй у язик фейрі, й це пасмо її волосся, вкладене кільцем у маленьку різьблену скриньку, випромінювало стільки світла, що молотники молотили при цьому світлі від заходу до сходу сонця, і так воно всіх зачудувало, що королі роками мандрували й зазнавали поразок від незнаних воїнств, щоб тільки віднайти її схов, бо не було у світі більше краси — лише її краса, не було у світі більше трагедії — лише її трагедія: і коли нарешті голос волинкаря, злагіднілий від мудрости давньої романтичної історії, замовкав, коли ревматичні його ноги насилу підіймалися сходами нагору і прямували до ліжка, а Костелло вмочав пальці у маленьку фаянсову чашу зі святою водою і починав молитися Богородиці Семи Скорбот, то сині очі та всипані зорями шати на іконі в домашній капличці блякли в його уяві й натомість у ній виринали карі очі та домоткана сукня доньки Дермотта — Вінні; не слабне-бо пристрасть того, хто зберігає своє серце в чистоті для любови чи ненависти так само, як інші люди — для Бога, Діви Марії та святих, і того, хто в годину одкровення приходить до Божественної Сутности через гірке душевне сум’яття, через сад Гетсиманський і самотній Хрест, роковані смертним серцям на відплату за безсмертні пристрасті.

Одного дня до Костелло, який сáме допомагав двом своїм хлопцям-поральникам косити луки, прискакав слуга і передав йому листа, та й від’їхав, не сказавши ні слова, а в листі, написаному англійською, були такі слова:

Тумаусе Костелло, моя дочка дуже хвора. Її оглянула знахарка з Кнок-на-Сіде і сказала, що вона помре, якщо ти до неї не приїдеш. Тому я прошу тебе приїхати до тієї, кого ти зрадливо позбавив спокою.

Костелло жбурнув свою косу на землю і послав одного хлопця по Дуаллаха, який був у нього в умі невіддільний від Уни, а сам осідлав свого великого коня та Дуаллахового поні.

До осідку Дермотта вони з Дуаллахом прискакали вже майже під вечір — перед ними розкинулось Лох-Ґара, синє, дзеркальне, пустельне, і хоча здалеку вони побачили, як біля дверей дому сновигають якісь темні постаті, однак сам дім здавався не менш пустельним, ніж озеро. Двері були прочинені, і Костелло стукав у них знов і знов, аж з-поміж трав злетіло багато озерних чайок і з пронизливими криками закружляло над його головою, але відповіді так і не дочекався.

— Нікого тут нема, — зауважив Дуаллах, — бо Дермотт Овечий — надто пихатий, аби вітати Костелло Гордого.

І він відчинив двері навстіж, і побачили вони обшарпану, брудну старезну бабу, яка сиділа на підлозі, спершись об стіну. Костелло її впізнав — то була Бріджет Делані, глухоніма жебрачка, а вона, побачивши його, підвелась, і жестом запросила йти за нею, і повела його з супутником сходами нагору, а тоді довгим коридором до зачинених дверей. Прочинивши їх, відійшла трохи вбік і сіла, як і раніше, під стіною, Дуаллах теж умостився долі, але біля самих дверей, а Костелло ввійшов до покою і взрів Вінні, яка спала на ліжку. Він сів поруч на стілець і став чекати, і минуло багато часу, а вона все спала, тоді Дуаллах зазирнув у двері й на мигах показав, що треба її розбудити, але Костелло й дихнути боявся, аби вона не прокинулась, бо серце йому сповнював нестримний жаль, який перетворює серце закоханого на тінь божественного серця. Аж ось він повернувся до Дуаллаха і сказав:

— Недобре, що я тут, де немає нікого з її кревних, бо прості люди завжди тільки й чекають, аби знеславити гарну дівчину.

І тоді вони з Дуаллахом спустилися до вхідних дверей і стали дожидатись, але вже звечоріло, а ніхто не з’являвся.

— Дурнем був той, хто нарік тебе Костелло Гордим, — нарешті не витримав Дуаллах, — коли б він побачив, як ти все чекаєш і чекаєш під