Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан
Арман Каррель не був таким безбожником, як зазвичай думають; він вагався; коли тверда невіра змінюється нерішучістю, це означає, що людина готова увірувати. За кілька днів до смерті він говорив: «Я віддав би все життя в цьому світі, щоб повірити у світ інший». Повідомляючи про самогубство пана Сотле, він написав енергійні слова:
«Я міг уявити собі, як життя моє підходить до цієї миті, швидкої, як блискавка, миті, коли зір, рух, голос, почуття покинуть мене, коли останні сили мого духу зіллються в ідею: я вмираю; але до тієї хвилини, тієї секунди, що настане услід за цим, я завжди почував нез’ясовну огиду; уява моя незмінно відмовлялася її зрозуміти. Глибини пекла в тисячу разів менш страшні, ніж ця вселенська невпевненість:
Заснути, вмерти — І все. І знати: вічний сон врятує… [118]Я помічав у всіх людей, хоч яка була б сила їх характеру і віри, однакову неможливість піти далі свого останнього земного враження; від цієї думки всі вони втрачали розум, немов у кінці шляху на них чекала прірва завглибшки десять тисяч футів. Люди женуть від себе це жахливе видіння, коли йдуть на дуель, у бій чи в море; можна навіть подумати, ніби вони не дорожать життям; вони йдуть уперед з упевненими, спокійними, ясними обличчями, але це тому, що уява малює їм не смерть, а успіх; це тому, що розум заполоняють не так небезпеки, як засоби їх уникнути».
Слова ці чудові в устах людини, якій призначено було померти на дуелі.
У 1800 році, повертаючись до Франції, я не знав, що на березі, куди я ви´сів, у мене народився друг. У 1836 році друг цей на моїх очах зійшов у могилу без утіх, дарованих релігією, тих утіх, про які я нагадав вітчизні в перший рік нинішнього сторіччя.
Я проводжав домовину від будинку, де пан Каррель провів останні години життя, до могили; я йшов поряд з батьком покійного і тримав під руку пана Араго: пан Араго зміряв небеса, які я оспівав.
Біля воріт маленького сільського кладовища процесія зупинилася; друзі сказали кілька слів про загиблого. Відсутність хреста підказала мені, що я повинен поховати вираз моєї скорботи на дні душі.
Минуло шість років з того часу, як у Липневі дні, проходячи повз зяючу могилу біля колонади Лувру, я зустрів там молодих людей, які віднесли мене до Люксембурзького палацу, де я мав намір піднести голос на захист королівської влади, яку вони тільки що скинули; шість років по тому, на річницю липневих святкувань, я розділив жаль цих молодих республіканців, як вони розділили мою вірність. Дивна доля! Арман Каррель віддав останній подих у будинку офіцера королівської гвардії, що не заприсягнувся Філіпу; я, рояліст і християнин, мав честь нести один край покрову, який опустився на благородний прах, але не заховав його від прийдешнього.
Я знав багатьох королів, принців, міністрів, людей, які уявляли себе могутніми: я не зняв капелюха перед їх домовиною і не присвятив їх пам’яті жодного рядка. У середніх верствах суспільства я зустрів більше гідних вивчення і опису людей, ніж у тих, де кожен має ліврейних слуг; гаптований золотом камзол не коштує клаптика фланелі, який разом з кулею застряг у животі Карреля.
Каррель, хто згадує про вас? посередності й боягузи, яких ваша смерть позбавила вашої переваги та їх страхів, і я, котрий не поділяв ваших поглядів. Хто думає про вас? Хто згадує вас? Прийміть мої привітання: ви заразом завершили мандри, що стають під кінець такими обтяжливими і самотніми; ви скоротили свій шлях до відстані пістолетного пострілу – але й цього вам здалося мало, і ви на бігу зменшили його до довжини шпаги.
Я заздрю тим, хто пішов раніше за мене: як солдати Цезаря в Бріндізі, я дивлюся зі шпиля берегових скель у бік Епіра, чекаючи, чи не повернуться кораблі з першими легіонами, щоб забрати й мене.
‹Опис візиту Шатобріана до коханої Карреля›
Перечитавши все сказане сьогодні, у 1839 році, додам, що коли в 1837 році я відвідав могилу пана Карреля, вона була дуже занедбана, але я побачив на ній чорний дерев’яний хрест, який поставила його сестра Наталі. Я заплатив Водрану, гробарю, вісімнадцять франків, які йому заборгували за ґратчасту огорожу; я доручив йому піклуватися про могилу, посіяти навколо траву і доглядати квіти. Щоразу, коли одна пора року змінює іншу, я вирушаю в Сен-Манде, щоб ушанувати пам’ять покійного друга і переконатися, що мої розпорядження неухильно виконуються.
‹Портрет поетеси пані Татю›
7Пані Санд
Коли Жорж Санд, іншими словами, пані Дюдеван, на сторінках «Ревю де Де Монд» присвятила кілька слів «Рене», я подякував їй; вона нічого мені не відповіла. Якийсь час по тому вона послала мені «Лелію», і я їй теж нічого не відповів! Потім у нас відбулася коротка розмова.
«Можу сподіватися, добродію, що Ви пробачите мені моє мовчання: адже я не відповіла Вам на втішний лист, яким Ви пошанували мене після виходу статті, присвяченої «Оберману», у якій я попутно висловила мою думку про «Рене». Я не знала, як дякувати Вам за всі Ваші добрі слова про мої книги.
Я послала вам «Лелію» і дуже хочу, щоб Ви не залишили її своїми милостями. Найпрекрасніший привілей такої загальновизнаної слави, як Ваша, – радо вітати і підбадьорювати письменників недосвідчених, яким не добитися довговічного успіху без Вашого заступництва.
Прийміть запевнення в моєму найбільшому захопленні і вважайте мене, добродію, однією з найвірніших Ваших шанувальників.
Жорж Санд».
Наприкінці жовтня пані Санд прислала мені свій новий роман «Жак»; я прийняв дарунок.
«30 жовтня 1834 року
Поспішаю висловити Вам, добродійко, мою щиру вдячність. Я читатиму «Жака» в лісі Фонтенбло або на березі моря. Якби я був молодший, я не виявив би такої хоробрості, але роки захистять мене від самоти, нітрохи не зменшивши пристрасного захоплення, яке я почуваю до Вашого таланту і ні від кого не приховую. Ви, добродійко, надали
