Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан

Останній герой драми, що розігрувалася протягом п’ятдесяти років, пан де Лафаєт весь цей час не сходив зі сцени; у фіналі грецької трагедії хор оповіщає мораль п’єси: «Скорботних днів остаток уявляючи…» [117] І я, глядач, сидячи в порожній залі з покинутими ложами й погашеними вогнями, залишаюся єдиною людиною своєї доби, хто в німій тиші ночі не зводить очей з опущеної завіси.

Арман Каррель загрожував майбутньому Філіпа, як генерал де Лафаєт переслідував його минуле. Ви знаєте, за яких обставин я познайомився з паном Каррелем; з 1832 року я не переривав стосунків з ним аж до того дня, коли мені довелося проводжати його на кладовище Сен-Манде.

Арман Каррель був засмучений; він починав побоюватися, що французи не здатні до розумного поводження зі свободою; у душі його жило якесь передчуття, що довго він не проживе: вважаючи життя штукою ненадійною і не дорожачи ним, він був завжди готовий поставити його на карту. Якби він загинув на дуелі з молодим Лаборі через Генріха V, смерть його мала б принаймні піднесену причину і стала піднесеним видовищем; ймовірно, похорон його був би ознаменований кривавими ігрищами; він пішов від нас через нікчемну сварку, що не варта була навіть волоска з його голови.

‹Листування Карреля і Шатобріана›

Пана Карреля посадили до в’язниці Сент-Пелажі; я відвідував його там два чи три рази на тиждень: я заставав його біля заґратованого вікна. Він нагадував мені свого сусіда, молодого африканського лева із Зоологічного саду: завмерши перед прутами клітки, син пустелі обводив сумним блукаючим поглядом простір за межами своєї в’язниці; було видно, що жити йому залишилося недовго. Ми з паном Каррелем виходили на прогулянку: слуга Генріха V і ненависник королів міряли кроками вогкий, похмурий, тісний двір-колодязь, обнесений високими стінами. У дворі гуляли й інші республіканці: ці палкі молоді революціонери з вусами і бородами, довговолосі, у тевтонських або грецьких головних уборах, з блідими обличчями, суворими поглядами і грізним виглядом, були схожі на душі, що перебувають у Тартарі, перше ніж з’явитися на світ; вони ще тільки готувалися вступити в життя. Убрання цих юнаків діяло на них, як мундир на солдатів, як закривавлений хітон Несса на Геракла: то був світ, прихований за сучасним суспільством, мстивий світ, що змушує тремтіти.

Вечорами вони збиралися в камері їх ватажка Армана Карреля; вони говорили про те, що їм доведеться зробити після приходу до влади і про необхідність кровопролиття. Вони сперечалися про великих громадян Терору: одні – прибічники Марата – були атеїстами і матеріалістами; інші – прихильники Робесп’єра – поклонялися цьому новому Христу. Хіба святий Робесп’єр не сказав у своїй промові, присвяченій Верховній Істоті, що віра в Бога «дає сили не боятися знегод» і що «невинні жертви на ешафоті змушують бліднути тирана на тріумфальній колісниці»? Лицемірство ката, який з розчуленням розмірковує про Бога, про знегоди, про тиранію, про ешафот, щоб переконати людей, що сам він убиває лише злочинців, і до того ж убиває з доброчесності; передбачливість лиходія, який, бачачи, що час розплати близький, заздалегідь стає в позу Сократа перед суддею і намагається настрахати меч, загрожуючи йому своєю невинністю.

Перебування в Сент-Пелажі спричинило панові Каррелю шкоду: ув’язнений разом з гарячими головами, він боровся з їх ідеями, розпікав їх, лаяв, благородно відмовлявся славити 21 січня, але в той самий час страждання дратували його розум, і під дією софізмів, що їх він чув од прихильників убивства, розум його схибнувся.

Матері, сестри, дружини цих юнаків приходили вранці допомогти їм по господарству. Одного разу, проходячи темним коридором, який вів до камери пана Карреля, я почув із сусідньої камери божественний голос: жінка сліпучої краси, без капелюха, простоволоса, сидячи на краю вбогого ложа, латала лахміття в’язня, який стояв навколішки і здавався бранцем не так Філіпа, як жінки, до чиїх ніг він був прикутий.

Вирвавшись із полону, пан Каррель не раз відвідував мене в свою чергу. За кілька днів до фатальної години він приніс мені номер «Насьйональ» зі своєю статтею про мій «Досвід про англійську літературу», де він з надмірними похвалами цитує сторінки, що вінчають цей «Досвід». Після його смерті мені передали цю статтю, цілком написану його рукою, і я зберігаю її як запоруку його дружби. Після його смерті! – які слова я вивів, не усвідомлюючи їх змісту!

Незважаючи на те що дуель є неодмінним доповненням до законів, які не враховують óбраз, що зачіпають честь, вона жахлива, особливо якщо кладе край життю, повному надій, і позбавляє суспільство одного з тих виняткових людей, що є плодом вікового розвитку ідей і подій. Куля вбила Карреля в тому лісі, де поліг герцог Енгієнський: тінь онука великого Конде стала секундантом прославленого плебея і забрала його із собою. Цей лиховісний ліс двічі викликав у мене сльози; принаймні мені нема в чому собі дорікнути: оплакуючи обидва ці нещастя, я не зрадив своїх прихильностей і своєї скорботи.

Пан Каррель, якому й на думку ніколи не йшла смерть перед іншими дуелями, цього разу подумав про неї: всю ніч він писав останні розпорядження, немов заздалегідь знав результат поєдинку. О восьмій годині ранку 22 липня 1836 року, жвавий і повороткий, він вирушив під той покров, де в цей час пустують косулі.

Ставши на відміряній відстані, він швидко йде вперед і стріляє, за звичаєм нічого не боячись; адже він, здавалося, вважав будь-яку небезпеку недостатньо грізною. Коли друзі проносили його, смертельно пораненого, повз супротивника, також пораненого, він запитав: «Вам дуже боляче?» Арман Каррель був такий же співчутливий, як і безстрашний.

Я дізнався про нещастя 22-го числа пізно ввечері; на ранок я вирушив у Сен-Манде: друзі пана Карреля були надзвичайно стривожені. Я хотів увійти, але хірург сказав, що моя присутність може надто схвилювати хворого і згасити слабкий промінь надії. Я відійшов, охоплений скорботою. Наступного дня, 24-го, я збирався знову вирушити в Сен-Манде, коли Іасент, якого я послав уперед, повідомив, що нещасний юнак помер о пів на шосту в страшних муках: юне життя відчайдушно боролося зі смертю.

Похорон відбувся у вівторок 26-го. З Руана приїхали батько і брат пана Карреля. Я застав їх у маленькій кімнатці разом з трьома чи чотирма близькими друзями людини, чию