Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан

Якщо завдяки випадку в земному світі й відбудуться ще які-небудь великі події, наша батьківщина не відродиться. У прогнилого суспільства лоно неплідне; навіть злочини, які воно коїть, нежиттєздатні; на них лежить печать звироднілості. Завтрашній день – шлях, яким приречені покоління волоком тягнуть старий світ до світу невідомого.

Цього року помер пан де Лафаєт. Колись я, мабуть, відгукувався про нього несправедливо; я зобразив його дурнем, людиною, чия зовнішність і слава двояться: герой по той бік Атлантичного океану, балаганний блазень по цей. Знадобилося понад сорок років, щоб сучасники визнали за паном де Лафаєтом чесноти, в яких йому вперто відмовляли. З трибуни він говорив невимушено, тоном вихованої людини. Життя його нічим не заплямоване; люб’язний і великодушний, він додержував бездоганного порядку у справах, хоча дарунок американського Конгресу і французький закон про повернення майна емігрантам дали йому чимале багатство. За Імперії він виявив благородство і жив далеко від світу; під час Реставрації він поводився не так бездоганно; він упав так низько, що дозволив карбонаріям і дрібним змовникам втягнути його у свої справи; у Бельфорі йому довелося рятуватися від правосуддя, немов звичайному авантюристу, і лише удача допомогла йому вислизнути. На початку Революції він тримався подалі від душогубів; він боровся проти них зі зброєю в руках; він хотів урятувати Людовіка XVI, але попри ненависть до різанини, попри намагання уникати її прославився він завдяки тим епізодам, у яких натовп ніс на списах голови своїх жертв.

Пан де Лафаєт піднісся тому, що жив, і жив довго; є слава, яка приходить одразу, і смерть, наздоганяючи талановиту людину замолоду, лише збільшує її блиск; є й інша слава – пізня дочка часу, вона приходить з роками; вона велика не сама по собі, а завдяки переворотам, що волею випадку торкнулися її носія. Життя його складається так, що жодна історична подія не відбувається без його участі; ім’я його стає символом або прапором для всіх ідей: пан де Лафаєт завжди буде уособленням національної гвардії. Якось дивно вчинки його часто приводили зовсім не до того, чого він хотів; рояліст, він скинув у 1789 році восьмивікову королівську владу; республіканець, заснував у 1830 році царство з барикадним королем на троні: він пішов, залишивши корону, яку викрав у Людовіка XVI, Філіпові. Тісто революції замісили на тих самих дріжджах, що і його долю; коли потоки наших нещасть вичерпаються, ми побачимо, що саме його образ прикрашає революційний пиріг.

Урочистий прийом, влаштований панові де Лафаєту в Сполучених Штатах, підніс його на небувалу висоту; палка вдячність народу, який стоячи вітав свого визволителя, помножила блиск його імені. Еверетт так закінчує свою промову 1824 року:

«Ласкаво просимо на наші береги, друже наших батьків! такий тріумф не випадав жодному монарху і завойовнику на землі. На жаль, Лафаєт! Друг вашої юності, що був більше ніж другом своєї країни, спочив у лоні землі, якій дав свободу. Він спочиває з миром і славою на берегах Потомаку. Ви знову побачите гостинний покров Монт-Вернона, але той, кого ви обожнювали, вже не зустріне вас на порозі цієї оселі. Замість нього і від його імені вас вітають благородні сини Америки. Повторюю ще і ще раз: ласкаво просимо на наші береги. Куди б ви не попрямували на нашому континенті, кожен, хто почує звук вашого голосу, благословлятиме вас».

У Новому Світі пан де Лафаєт сприяв утворенню нового суспільства, у Старому Світі – руйнуванню суспільства старого: у Вашинґтоні ім’я його – символ свободи, у Парижі – анархії.

Пана де Лафаєта посідала одна ідея, що, на щастя для нього, виявилася ідеєю доби: на несхитній вірності цій ідеї полягала його могутність; вона була йому шорами, що не дають дивитися ні праворуч, ні ліворуч; він ішов твердим кроком, нікуди не звертаючи, він рухався вперед над краєм прірви і не падав не тому, що бачив безодню, але тому, що не помічав її; засліплення замінювало йому геній: все непохитне фатальне, а все фатальне могутнє.

Я як зараз бачу пана де Лафаєта в 1790 році: на чолі національної гвардії він іде бульварами у Сент-Антуанське передмістя; 22 травня 1834 року я бачив, як тими самими бульварами везли його домовину. У жалобній процесії вирізнялася група американців із жовтими квітками в петлицях. Пан де Лафаєт привіз із Сполучених Штатів досить землі, щоб засипати його могилу, але бажання його не було виконане. ‹…›

В останню годину, забувши заразом і свої політичні мріяння, і романи свого життя, він забажав спочивати на кладовищі Пікпюс біля своєї доброчесної дружини: смерть усе повертає на круги своя.

У Пікпюсі поховані жертви революції, початої паном де Лафаєтом; там стоїть каплиця, де не вмовкають заупокійні молитви. Я ховав там пана герцога Матьє де Монморансі, товариша пана де Лафаєта по Установчих зборах; коли домовину на мотузках опускали в могилу, він повернувся набік, немов упокоєний в ньому християнин підвівся, аби ще раз помолитися.

Коли ховали пана де Лафаєта, я стояв у натовпі на розі вулиці Гранж-Бательєр: бульвар тут іде вгору; на найвищій точці катафалк зупинився; у світлі швидкоплинного сонячного променя він виблискував золотом, підносячись над касками і зброєю, потім знову в’їхав у тінь і зник з очей.

Натовп розійшовся; знову стало чути, як торговки солодощами пропонують свої вафельні трубочки, знову стало видно, як продавці іграшок ходять туди й сюди зі своїми паперовими вітряками, що крутяться від того ж вітру, який колихав пір’я жалобної колісниці.

На засіданні палати депутатів 20 травня 1834 року голова сказав: «Славне ім’я генерала Лафаєта увійде в нашу історію… Висловлюючи вам співчуття всієї палати, я долучаю до них, дорогий побратиме (Жорж де Лафаєт), запевнення в моїй особистій прихильності». Після цих слів писар додає в дужках: (Сміх у залі).

Ось кінець одного з найсуворіших життів: «Сміх у залі!» Що залишається після смерті найбільших людей? Сірий плащ і солом’яний хрест, як на тілі герцога де Гіза, вбитого у Блуа.

На моїх очах за два кроки від глашатая, що за одне су продавав біля ґрат палацу Тюїльрі повідомлення про смерть Наполеона, два шарлатани розхвалювали своє зілля; а в «Монітері» від 21 січня 1793 року я прочитав після розповіді про страту Людовіка XVI такі слова:

«Через дві години