Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич

Наступного дня трохи розгодинилося, хоча дощ іще накрапав. Лише о шостій годині південний вітер розігнав хмари, небозвід над табором заблакитнів, а в напрямі Старого Збаража заблискала чудова семибарвна веселка, що одним кінцем ішла за Старий Збараж, а іншим немовби висмоктувала вологу з Чорного Лісу, і довго блищала, граючи і переливаючись на тлі хмар, що розбігалися.

Тоді бадьорістю виповнилися всі серця. Лицарі повернулися в табір і піднялися на ослизлі вали, щоб помилуватися веселкою.

Негайно зав’язалися жваві розмови, посипалися здогади, що цей добрий знак провіщає, як раптом Володийовський, що стояв разом із усіма над самим ровом, приставив долоню до своїх рисячих очей і вигукнув:

– Військо з-під веселки виходить, військо!

Усе почало рухатись, юрба начебто від вітру загойдалась, і миттєво зчинився галас. Слова: «Військо йде!» – стрілою пронеслися над валами. Жовніри, тіснячись і штовхаючись, збивалися в купи. Гомін то посилювався, то стихав, долоні потягнулися до очей, погляди вперлися вдалину, серця забилися – усі, затамувавши подих, дивилися в один бік, то охоплені сумнівами, то окрилені надією.

Тим часом під семибарвною аркою щось замаячіло і поступово почало набувати чітких обрисів, і все краще бачилось, усе ближче підступало, – і от уже можна було розрізнити прапори, прапорці, бунчуки! А там і цілий ліс значків – зір нікого вже не обманював: це йшло військо.

Тоді з усіх грудей вирвався єдиний лемент, оглушливий крик радості й надії:

– Ярема! Ярема! Ярема!

Старі жовніри зовсім утратили розум. Одні збігли з валів, перебралися через рів і по затопленій рівнині, не розбираючи дороги, помчали назустріч полкам, які наближались; інші кинулися до коней; хто сміявся, хто плакав, деякі, складаючи молитовно руки або простягаючи їх до неба, кричали: «Йде батько наш! Йде наш вождь і рятівник!» Можна було подумати, перемогу вже здобуто, облогу знято й вороже військо розбито. Тим часом князівські полки підходили все ближче, вже і значки розрізнити було можна. Попереду, як звичайно, йшли легкі кінні корогви княжих татар, козаків і волохів, за ними іноземна піхота Махницького, далі артилерія Вурцеля, важка гусарська кавалерія та драгуни. Сонячні промені відбивалися від їхніх обладунків, від залізець списів, які стирчали поверх голів, – і йшли вони, оточені дивним цим сяйвом, немов в ореолі перемоги. Скшетуський, що стояв на валу з паном Лонгином, іздалеку впізнав свою корогву, котру залишив у Замості, і пожовклі його щоки забарвилися легким рум’янцем. Він зітхнув раз-другий усіма грудьми, немов скидаючи із себе непомірний тягар, і на очах повеселішав. Він розумів, що наближаються дні нелюдських випробувань і кровопролитних сутичок, а ніщо краще не лікує сердець, не заганяє в далекі куточки душі болісні спомини. Полки тим часом посувалися вперед: уже не більше тисячі кроків відділяло їх від табору. І воєначальники поспішили на вали подивитися на прибуття князя: всі три регіментарії і з ними пан Пшиємський, коронний хорунжий, староста красноставський, пан Корф та інші офіцери, як із польських корогов, так і з полків іноземного строю. Вони поділяли загальну радість, а більше за всіх радів Ланцкоронський, регіментарій: він, скоріше рубака, ніж полководець, який військову славу цінував над усе, простягнув булаву в той бік, відкіля наближався Ярема, і промовив так голосно, що всіма був почутий:

– От істинний наш вождь, і я перший передаю йому свою подяку та свою владу.

Княжі полки почали входити в табір. Усього було їх три тисячі людей, але варті були вони ста тисяч: то йшли переможці боїв під Погребищем, Немировом, Старокостянтиновом і Махнівкою. Знайомі та друзі кинулись їх вітати. За полками легкої кавалерії випливала артилерія Вурцеля. Жовніри насилу вкотили чотири ломові пищалі, дві могутні восьмиствольні гармати і шість захоплених у ворога органок. Князь, який відправляв полки зі Старого Збаража, підійшов лише надвечір, після заходу сонця. Усі збіглися його зустрічати – живої душі в місті не залишилося. Солдати з палаючими каганцями, головешками, смолоскипами і скіпками обступили князівського скакуна, загороджуючи йому шлях, а то й за вуздечку хапаючи, – кожному хотілося зблизька подивитися на героя. Одяг його цілували і самого ледь не стягнули із сідла, щоб далі нести на руках. У пориві піднесення не тільки воїни з польських корогов, але і чужоземці-найманці повідомляли, що три місяці будуть нести службу безкоштовно. Товкотнеча навколо зробилася така, що князь ні кроку не міг ступити – так і сидів на білому своєму скакуні в оточенні жовнірів, немов пастир серед овець, а привітальні вигуки не змовкали.

Вечір настав тихий, ясний. На темному небі засвітилися тисячі зірок, а незабаром з’явились і добрі передвістя. У ту саму хвилину, коли Ланцкоронський наблизився до князя з булавою в руці, готуючись йому її вручити, одна з зірок одірвалася від небесного зводу і, залишаючи за собою світозорий слід, покотилася з гуркотом у бік Старокостянтинова, відкіля очікувався Хмельницький, і згасла. «Це зірка Хмельницького! – закричали жовніри. – Чудо! Чудо! Ясне знамення!» «Vivat Ярема-victor![197]» – повторювали тисячі голосів. Тут уперед виступив каштелян кам’янецький, зробивши рукою знак, що бажає говорити. Навколо негайно стало тихо, він же сказав:

– Король мені дав булаву, але у твої, переможцю, більш достойні руки я її віддаю і перший твоїм наказам готовий підкоритися.

– І ми теж! – повторили два інші регіментарії.

Три булави простягнулися до князя, та він одсмикнув руку і відповів:

– Не я вам булави вручав і забирати їх у вас не буду.

– Нехай буде тоді твоя булава над трьома четвертою! – вигукнув Фірлей.

– Vivat Вишневецький! Vivant регіментарії! – закричали лицарі. – Разом підемо на життя і на смерть!

У цю хвилину княжий жеребець, задерши храп, труснув пофарбованою в пурпурний колір гривою і заіржав лунко, і всі коні, що були в таборі, відповіли йому в один голос.

І це також визнано було ознакою перемоги. У жовнірів заблищали очі. Ратних подвигів зажадали серця, вогонь пробіг по жилах. Навіть воєначальникам передалося загальне піднесення. Підчаший плакав і молився, а каштелян кам’янецький і староста красноставський перші забряжчали шаблями, вторячи жовнірам, що, вибігаючи на вали і простягаючи в морок руки, кричали, звертаючись у той бік, відкіля очікувався ворог:

– Сюди, собачі сини! Ми готові!

Тієї ночі в таборі ніхто не стулив очей, до ранку не змовкали крики та, мов світляки, роїлися в пітьмі вогні смолоскипів і каганців.

На світанку повернувся