Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан

28 вересня, після того як Карл X прийняв мене біля краю свого ліжка, по мене прислав Генріх V: я не просив про побачення з ним. Я поговорив з ним, як з дорослим, про повноліття і про вірнопідданих французів, які подарували йому золоті шпори.

Взагалі мене зустріли якнайкраще. Приїзд мій викликав тривогу; всі побоювалися звіту, який я дам про свою подорож у Парижі. Отже, до мене поставилися з надзвичайною люб’язністю, зате на решту не звернули найменшої уваги. Супутники мої розійшлися, вмираючи з голоду і спраги, коридорами, сходами, дворами замку і вешталися серед розгублених господарів, які ще не встигли оговтатися від поспішної втечі. У будинку чулися то прокляття, то вибухи сміху.

Австрійську охорону вразили вусаті прибульці в буржуазних сюртуках; австрійці підозрювали, що це перебрані французькі солдати, що збираються зненацька захопити Богемію.

Допоки навколо замку кипіли пристрасті, у замку Карл X говорив мені: «Я вніс виправлення до складу паризького уряду. Вашими колегами будуть пан де Віллель, як ви просили, а також маркіз де Латур-Мобур і канцлер».

Я подякував королю за доброту, захоплюючись силою земних ілюзій. Суспільство руйнується, монархіям приходить кінець, лице землі оновлюється, а Карл засновує у Празі уряд Франції, керуючись думкою своєї досвідченої ради. Не будемо аж надто глузливі: хто з нас не має своєї химери? хто з нас не плекає надій? хто не заснував у тайниках душі уряд, керуючись думкою своїх досвідчених пристрастей? Мені, що живе мріями, не личить уїдливість. Хіба ці нашвидку складені записки – не мій уряд, що керується думкою мого досвідченого марнославства? Хіба я не переконаний, що говорю з майбутнім, яке, проте, так само мало підвладне мені, як Франція – Карлу X?

Кардинал Латіль, не бажаючи вплутуватися в історію, поїхав на кілька днів до герцога де Рогана. Пан де Фореста таємничо походжав коридорами з портфелем під пахвою; пані де Буйє з поважним виглядом робила мені глибокі реверанси, опустивши очі, які, проте, жадібно ловили все, що відбувалось навколо; пан Ла Вілатт з дня на день чекав відставки; про пана де Барранде, який марно тішив себе надією знову здобути ласку і жив відлюдником у Празі, ніхто й не згадував.

Я пішов засвідчити свою пошану дофінові. Розмова наша була коротка.

– Чим зайнята Ваша Світлість у Бутшираді?

– Я старію.

– Як усі, Ваша Світлосте.

– Як здоров’я вашої дружини?

– Ваша Світлосте, у неї болять зуби.

– Флюс?

– Ні, Ваша Світлосте, – час.

– Ви обідаєте у короля? Отже, ми побачимось.

На тому ми й розлучилися.

‹Не бажаючи бути присутнім при побаченні герцогині Беррійської з родиною, Шатобріан повертається до Парижа›

Перейшовши від міркувань про політику законної монархії до політики в цілому, скажу, що, читаючи написане мною про цю політику в 1831, 1832 і 1833 роках, я переконуюся, що передбачення мої були досить точними.

Луї-Філіп – недурна людина, чий язик вивергає потоки загальних місць. Він подобається Європі, і вона дорікає нам за те, що ми його не цінуємо; Англія радіє, що ми услід за нею скинули короля; інші володарі ненавидять законну монархію, бо не зуміли підкорити її своїй волі. Філіп поневолив усіх своїх прибічників; він обдурив своїх міністрів: призначив їх, потім відставив, знову призначив, скомпрометував, – якщо сьогодні що-небудь ще може скомпрометувати людину, – і знов усунув од справ.

Перевага Філіпа очевидна, але відносна; якби він жив у добу, коли в суспільстві ще жевріло життя, вся його посередність вийшла б назовні. Дві пристрасті вигублюють його достоїнства: надмірна любов до власних дітей і ненаситне жадання багатства; обидві вони невпинно потьмарюватимуть його розум.

На відміну від королів із старшої парості Бурбонів, Філіпа не хвилює честь Франції: що для нього честь? На відміну від прибічників Людовіка XVI, він не боїться народних бунтів. Він ховається під покровом злочину свого батька: ненависть до добра не тяжіє над ним; він спільник, а не жертва.

Оцінивши втому доби й підлість сердець, Філіп відчув себе розкуто. На зміну свободам, як я і пророкував ще в моїй прощальній промові в палаті перів, прийшли закони, які викликають страх, але ніхто і пальцем не поворухнув; у країні панує свавілля; влада заплямувала себе різаниною на вулиці Транснонен, розстрілами в Ліоні, судовими переслідуваннями преси, арештами громадян, яких місяцями і навіть роками тримали у в’язниці, використовуючи це як запобіжний засіб, але ніхто не посоромився аплодувати всьому цьому. Змучена, байдужа до голосу розуму країна стерпіла все. Навряд чи знайдеться хоч би одна людина, якій не можна дорікнути в тому, що вона суперечить самій собі. З року в рік, з місяця в місяць ми писали, говорили і робили спочатку одне, а потім зовсім інше. У нас було дуже багато підстав червоніти, і з деякого часу ми вже не червоніємо зовсім; наших суперечностей так багато, що вони випадають з нашої пам’яті. Щоб покінчити з ними, ми починаємо стверджувати, ніби ніколи не змінювались або змінювались тільки поступово, перетворюючи свої думки і судження під впливом часу. Стрімкий хід подій так швидко зістарив нас, що, коли нам нагадують наші минулі вчинки, нам здається, ніби з нами говорять про когось іншого, не про нас: до того ж змінюватися – означає чинити, як усі.

На відміну від королів із старшої парості Бурбонів, Філіп не вважав, що для того, щоб царювати, він повинен володарювати над усіма селами; він вирішив, що йому досить Парижа: якби він зміг рано чи пізно перетворити столицю на фортецю, яку охороняє шістдесят тисяч солдатів, він вважав би себе в безпеці. Європа дозволила б йому це зробити, бо він переконав би володарів, що його мета – задушити революцію в її старій колисці, залишивши заставою в руках чужоземців свободи, незалежність і честь Франції. Філіп – поліцейський: Європа може плюнути йому в обличчя; він утирається, дякує і показує своє королівське посвідчення. Втім, це єдиний володар, якого можуть витерпіти французи. Ницість обраного монарха становить його силу; його особа тішить водночас нашу звичку до корони і нашу схильність до демократії; ми підкоряємося владі, гадаючи, що маємо право ображати її; це вся свобода, яка нам потрібна: стоячи на колінах, ми даємо ляпаса нашому повелителю, відновлюючи привілеї біля його ніг, а рівність на його щоці. Лукавець і хитрун, Людовік XI філософічної доби, обраний нами володар вправно веде свій човен у багні. Старша парость Бурбонів