Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич
– От ми і разом, – говорив він Скшетуському. – З давніми друзями вам легше буде! І війна не за горами: такої, здається мені, ще не бувало, як тут не радіти вояцькій душі! Дав би Бог здоров’я – ще не раз поведете гусарів у битву!
– Здоров’я Господь мені повернув, – відповів Скшетуський, – я і сам нічого іншого не хочу, крім як служити батьківщині, поки їй потрібний.
Скшетуський і справді зовсім уже видужав: молодість і могутній організм перемогли хворобу. Страждання пошматували його душу, але не зломили тіла. Він лише дуже схуд і пожовк – чоло, щоки, ніс здавалися виліпленими зі свічкового воску. Колишня кам’яна суворість рис збереглася: їх скував крижаний спокій, який можна побачити на обличчях небіжчиків, та ще більше срібних ниток вилось у його чорній бороді, а так він, мабуть, нічим не відрізнявся від усіх інших, хіба що, всупереч вояцьким звичаям, уникав багатолюддя, пиятик і гучних збіговиськ, охочіше спілкуючись із ченцями, жадібно вислуховуючи їхні розповіді про монастирське буття та загробне життя. Однак службу ніс справно і до війни та облоги, що передбачалася, готувався нарівні з усіма.
І зараз розмова швидко звернула на цей предмет, бо ні про що інше ніхто в усьому таборі, в місті й у замку не думав. Старий Зацвілиховський почав розпитувати про татар і про Бурляя, якого знав віддавна.
– Славний воїн, – говорив він, – шкода, що проти батьківщини піднявся разом з іншими. Ми з ним під Хотином служили, молодик він тоді ще був, але обіцяв вирости в гідного чоловіка.
– Він же сам із Задніпров’я, і люди його всі відтіля, – сказав Скшетуський, – як же сталося, батьку, що вони з півдня, з боку Кам’янця, підходять?
– Видно, Хмельницький навмисне поставив його там на зимові квартири, – відповів Зацвілиховський. – Тугай-бей на Дніпрі залишався, а великий цей мурза віддавна тримає зло на Бурляя. Він у татар, як ніхто інший, сидить у печінках.
– А тепер їхнім соратником буде!
– От-от! – сказав Зацвілиховський. – Такі часи! Але вже Хмельницький наглядить, щоб вони не перегризлися.
– А коли Хмельницького сюди очікують? – запитав Володийовський.
– Із дня на день, хоча… хто може знати напевно? Регіментаріям би зараз висилати роз’їзд за роз’їздом, так ні ж, вони й гадки не мають. Ледь упросив, щоб Кушеля відправили на південь, а Пігловських до Чолганського Каменя. Сам хотів піти, так тут що не година, то раду збирають… Ще зважилися, нарешті, послати коронного писаря з дюжиною корогов. Поспішати треба – як би не зробилося пізно. Пошли нам, Господи, князя нашого скоріше, а то ж ганьби не обберемося, другі вийдуть Пилявці.
– Бачив я допіру, коли майдан проїжджали, воїнів цих, – сказав Заглоба, – всі якісь недійшлі, бравих хлопців перелічити по пальцях. Маркітантами їм перебувати, а не з нами, що більше життя любимо військову славу, пліч-о-пліч воювати!
– Нісенітницю говорите, пане! – пробурчав старий. – Я вашої відваги не применшую, хоча раніше іншої був думки, але всі ті лицарі, що тут зібралися, – найкращі воїни, яких коли-небудь Річ Посполита мала. Їх тільки очолити! Вождь потрібний! Воєвода кам’янецький – добрий рубака, та проводир нікчемний, пан Фірлей старий, а що стосується підчашого – цей, як і князь Домінік, під Пилявцями показав, чого вартий! Не диво, що їх не бажають слухати. Жовнір охоче кров проллє, коли упевнений буде, що без потреби його не пошлють на смерть. А нині ці полководці, замість того щоб готуватися до облоги, – сперечаються, хто де стояти має!
– А провіанту досить? – стурбовано запитав Заглоба.
– І продовольства менше, ніж треба, а з фуражем і зовсім кепсько. Якщо облога триватиме місяць, доведеться коней стружками годувати та камінням.
– Ще не пізно про це подбати, – зауважив Володийовський.
– Спробуйте пояснити їм. Дай Боже, щоб князь скоріше прибув, repeto.
– Не лише ви, пане, за ним зітхаєте, – втрутився пан Лонгинус.
– Знаю, – відповів старий. – Пройдіться тільки по майдану. Усі біля валів сидять та дивляться на Старий Збараж, а деякі в місті на дзвіниці піднімаються. Трапиться кому-небудь крикнути ні з того ні з сього: «Йде!» – з радості чманіють. Стомлений подорожанин у пустелі не так desiderat aquae,[195] як ми прибуття князя. Тільки б він раніше Хмельницького встиг, боюся, його затримують якісь impedimenta.
– І ми молимося за якнайшвидший його приїзд удень і вночі, – озвався один із бернардинців.
Незабаром, одначе, благанням і молитвам усього лицарства судилося бути почутими, хоча наступний день приніс іще більші побоювання, які супроводжувалися лиховісними знаками. Дня восьмого липня, у четвер, страшна гроза вибухнула над містом і свіжонасипаними табірними валами. Дощ лив як із відра. Частину земляних укріплень розмило. У Гнізні та обох ставках піднялася вода. Ввечері блискавка вдарила в прапор піхотного полку бєльського каштеляна Фірлея; кілька людей було вбито, а древко прапора розкололося на тріски. Це вважали за поганий omen,[196] явний вияв гніву Господнього, тим більше що Фірлей був кальвіністом. Заглоба пропонував послати до нього депутацію з проханням або навіть вимогою навернутися до істинної віри, «тому що не може бути Божого благословення війську, якого вождь перебуває в Богомерзких оманах гріховних». Багато хто поділяв цю думку, і лише повага до особи каштеляна та його булави зашкодила відрядити депутацію. Але це тільки ще більше всіх сповнило глибоким сумом. І гроза бушувала не вгамовуючись. Вали, хоч вони й укріплені були лозняком, кілками та каменями, розмило, гармати загрузали в мокрій землі. Довелося підкладати дошки під гаубиці, мортири й навіть восьмиствольні гармати. У глибоких ровах шуміла вода, піднявшись у зріст людини. Ніч не принесла спокою. Вітер до світанку гнав невпинно по небу гігантські збіговиська хмар, що, клубочучись і страшенно гуркочучи, обрушували на Збараж усі, які лише мали про запас, дощі, блискавки,
