Славка - Галина Сергіївна Ткачук

Наступні вихідні видалися на диво теплими.

Тож за недобудованими теплицями, на полі, у пагорбі ми із Лілею за цілоденну суботу вирили нору і назвали її Яма.

У неділю ж у дворі громада гралася в козаки-розбійники.

Ми ж із Лілею із прозорими пакетиками, повними харчів, вийшли за будинок, пішли до квітництва, а там і за квітництво, минули шмат поля, дійшли до закинутого скелета теплиць, обійшли пагорб і заховалися у нору на ймення Яма.

У ній вміщалося рівно дві дівчинки. Зате повністю: із ногами, і з косами, із харчами, і з простором, щоб харчі їсти, сидячи на старих драних сидіннях від стільців. Правда, пригинаючись, щоб голова не терлась об стелю і не заносила у волосся землі.

У неділю ввечері ми здійснили перший відпочивальний рейд у Яму.

Зійшовши туди, ми всілися і сиділи мовчки.

І відчуття було таке, що нарешті з нами сталося таке дещо, що дуже могло б і не статися!

Раптом згори, по пагорбу почалося пробігання.

Ми принишкли. Розсекречення нори було б кінцем усьому! Ані дорослі, ані інший люд не мав знати про нас і про нору. Але хтось забіг на пагорб і причаївся.

Дві пари ніг пробігли за пагорбом.

— Ліль, ну що там?

— Почекай!

Ліля припала обличчям до дошки, котрою зачинявся вихід, і у шпарку подивилася назовні.

— Я не бачу нічого. А. Так це хлопці. Козаки-розбійники. Зараз підуть. Все. Уже пішли.

— А той? — я показала пальцем вгору.

— Зараз перечекає і піде теж.

Я притулилася плечем до стіни земляної кімнати, щоб чекати довго. Ліля сперлась лобом на земляний одвірок.

Щоб заспокоїтись, вона кілька разів про себе прочитала «Богородицю», я ж заспівала в умі.

В умі я вмію співати голосом будь-якої жінки.

Настане день, і я все це вимовлю, і це буде страшний день. Вітер носитиме по дворі газети, пакети й інше шмаття, а на землі лежатиме маленький дядько і ніхто не зможе допомогти.

— Він спускається!

Хлопець тупцював на вершечку пагорба. І, видно, вирішив збігти донизу по нашій стороні!

Ой! На голови нам посипалося.

Дурний! Біг сюди!

Ногою став на наші двері, зачепився, впав на них спиною і завалився просто у нору, зідравши дошкою шкіру на Лілиній щоці.

Вона зашипіла.

Хлопець лежав на моїх ногах між уламків дошки і мовчав.

— Тихо, Ліль, — кажу, — по-моєму, хтось сюди іде.

— А ну їх! Всіх! — із цими словами вона виштовхнула хлопця з нори. Він сповз спиною по пагорбу і ліг внизу. Очі тримав закриті.

— Чого він?

— Щось не те.

— Я збігаю по дорослих!

— Ні!

— Чого?!

— Треба завжди бути удвох!

— Ліль, я збігаю!

— Будь тут! А ти — відкрий очі!

Ліля сіла біля хлопця і потерла своїми брудними пальцями його повіки.

Очі відкрилися.

— Ну і все. Вставай — і давай звідси!

Хлопець встав і закульгав від нас, але швидко сів.

Ліля потерла зап’ястком свою роздерту щоку і розмазала кров усюди.

— Він не може іти! Ліль, я покличу когось.

— Покликати завжди встигнемо. Зажди. Вилізь із нори.

Я вилізла. За мною звідти Ліля викинула обидва сидіння від стільців. Під ними була велика дошка — дерев’яні двері, обламані знизу. Сирі і погані.

— Лягай на них! — Ліля смикнула хлопця за плече.

Той ліг.

— Славко, знаєш морські вузли?

— Я знаю свій вузол.

— Прив’яжи його до дошки оцим, — вона дістала із кишені і простягла мені свою скакалку із однією ручкою. Я прив’язала нею хлопця, і ця єдина синя скакалчина ручка стирчала у в’язня з боку, ніби відросток.

Хлопець мовчав.

— Тобі не душить?

Хлопець закрив очі.

— Ліль, чого він мовчить?

— На ньому закляття моєї здертої шкіри. І моїх брудних пальців на повіках.

— І моєї розлюченості.

Ліля кивнула.

Позакидала весь скарб назад у нору.

Яма виглядала нікчемною, її краї завалилися, всередині було повно землі. Закрити її тепер було нічим.

— Пішли додому!

Ліля взяла хлопця за ногу.

— Бери за другу. Та не тут! Тут у нього пошкодження. Бери вище. Потягли.

Ми обійшли пагорб. На квітництві не було нікого.

По земляній стежці ми потягли цього випадкового хлопця до дев’ятиповерхівок.