Нитки долі: Жереб кинуто - Таша Клим

ЕРІКА

Тільки розплющивши очі, я відразу подивилася на час. На годиннику було п'ятнадцять хвилин на першу, через що з моїх губ зірвалося важке зітхання. Невже я справді так довго спала? З першого поверху долинали звуки музики, які підтверджували факт, що я провалялася в постелі найдовше. Буквально зістрибнувши з ліжка, я кулею помчала у ванну. Поспіхом освіжившись, я одягла шорти і майку, які чомусь лежали на дивані. Через любов до чистоти та порядку подруги часто дражнили мене, і називали Монікою із серіалу «Друзі», тому наявність будь-яких предметів гардеробу не в шафі, дуже здивувала. Невже вночі я приготувала все? Що ж, закінчення вечора складалося з якихось уривків, а пам'ять повернутися ще не встигла.

Вчорашня текіла нагадувала про себе головним болем і загальним пом'ятим станом, який не можна було не помітити в дзеркалі. Зібравши все ще вологе волосся у хвіст, я відразу ж попрямувала до кухні, щоб випити кави.

Спустившись на перший поверх, я вкотре переконалася, що справді прокинулася останньою. У вітальні біля диванів копошилася Моллі, збираючи речі для поїздки, які раз у раз приносила Джессіка, бігаючи туди-сюди сходами. Помітивши мене, вони обидві кивнули на знак вітання, але на їхніх обличчях було написано: «Вчорашній вечір вдався».

Розвернувшись, я побачила Вікі, яка попивала чай з таким же пом'ятим виглядом. Безумовно, не мені одній було погано.

— Усім доброго ранку, — досить голосно сказала я, ставши в проході між кухнею і вітальнею.

Моллі і Джесс знову подивилися на мене і все ж таки усміхнулися, а ось Вікторія, не відводячи погляду від чашки, хрипким голосом відповіла:

— Еріко, хіба він добрий? Голова жах як болить. Ти можеш більше не говорити так голосно?

Обійшовши барну стійку, за якою сиділа Вікі, я відкрила столик ліворуч від раковини та дістала дві пігулки аспірину. Одну відразу ж випила сама, а другу простягла подрузі. Вона без зайвих слів закинула її в рота, запивши чаєм.

Хтось уже зварив мені каву, і вона ще була гарячою. Наливши собі велику чашку, я сіла поряд із Вікі. Але не встигла я зробити перший ковток, і хоч трохи прийти до тями, як мій шлунок видав протяжне виття, натякаючи, що не завадило б поїсти. Ліворуч почувся легкий смішок і переді мною, ковзаючи по столу, з'явилася тарілка із сендвічами.

Запакувавши все, вийшло вісім сумок тільки одягу та ще дві — найнеобхідніших речей. Моллі стояла біля наших пожитків, схрестивши руки на грудях.

— Усе це ніяким дивом не влізе в машину. Потрібно перебрати речі та залишити тільки необхідне.

— Так ще ж мають привезти намети, термопокривала, спальники та розкладний столик, — зауважила я, вставши поруч із Моллі.

— Там і так тільки найнеобхідніше, — випнувши нижню губу, обурилася Джессіка.

— Отже, так, у кожної має лишитися по сумці, у крайньому випадку — три на двох, — у розмову вступила Вікі, яка до цього воліла відмовчуватися на дивані. — Весь посуд залишаємо, купимо одноразовий, — додала вона, відтягуючи одну сумку й опускаючись біля неї на коліна.

— Кількість одягу потрібно скоротити наполовину, — підтримала я, також забравши свої сумки та виваливши їх вміст прямо на підлогу. — Пари купальників, кілька шортів, майок та сарафанів буде достатньо. Про всяк випадок візьмемо нижню білизну на кожен день і кілька рушників. Ну а шампуні та інші засоби особистої гігієни можна брати з розрахунку на двох.

З другої спроби результат був набагато кращим — лише чотири сумки на всіх. Поки ми копошилися з речами, доставили наше замовлення. У результаті на під'їзній доріжці біля старого «Маверика» стояло вісім сумок. Спроби засунути все в багажник не мали успіху. Туди влізло лише шість, а решту забрали в салон.

Нарешті приготувавшись до поїздки, ми з подругами обнялися і подивилися на наш будинок, наче прощаючись із ним назавжди. Відверто кажучи, було навіть якось не по собі, але я знала, що в душі всі раділи. Нехай ми прощалися лише на два тижні, при цьому не промовивши жодного слова, але кожна, напевно, відчувала, що починається новий етап у нашому житті.

Виїжджали ми близько третьої години дня, тому на вулиці все ще було світло. Моллі відразу сіла за кермо, Джесс на переднє пасажирське сидіння, а ми з Вікі позаду. Перші п'ятнадцять хвилин їзди всі чомусь мовчали, але потім я не витримала, пролізла між сидіннями і включила магнітолу. Грала досить стара пісня «Я люблю Рок-н-Ролл» у виконанні Джоан Джетт. Коли ми були зовсім маленькими, то одягалися, ніби дорослі та танцювали під цей трек перед дзеркалом у вітальні Джесс. Уже тоді нам хотілося виступати на сцені. Щоправда, ми планували створити рок-гурт, але не зрослося. Слух був у всіх, але не було видатного голосу, щоб засвітитися.

Пісня тільки-но починалася, і, почувши ведучого радіо, що представляв композицію, ми голосно розсміялися.

— Дівчата, давайте, як у дитинстві, — хихикаючи, запропонувала я.

— Боже, я й досі пам'ятаю слова! — вигукнула Моллі.

— Самій смішно, — підтримала Вікі.

Ми хором почали співати та кривлятися одна одній, а салон машини заливав дзвінкий сміх. Не знаю, що це було за радіо, але пісні нам сподобалися й більшість дороги ми щось співали або весело згадували дитинство.

Навігатор повів нас досить відомим Тихоокеанським шосе номер один — Пасіфік-Кост, яке об'єднувало Місто Ангелів і Місто Туманів. Раніше я ніколи не їздила цим маршрутом, але вибираючи пляж, прочитала багато цікавого. Як тільки ми покинули межі Лос-Анджелеса, немов дитина, я прилипла до вікна, розглядаючи незліченні захоплюючі краєвиди та маленькі привітні містечка.