Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Ірина Вільде

— Ет, — потер кулаками скроні, аби не вдарити себе ними по голові, — що мені тепер робити? А, чорт побери, — сплюнув у воду, — обивателі перевішають на мене всіх здохлих собак і матимуть слушність. Почну я відгавкуватись у свою чергу, мов скажений собака, і теж матиму рацію. А немає важчого, хай йому чорт, як бути суддею і оборонцем перед власною совістю.

Десь хруснула суха гілка. Бронко оглянувся. Нікого не видно, проте відчував, що Сташка десь поблизу. Встав з пенька і вийшов на стежку. Гілля двох суміжних кущів розкрилося, наче завіска, і Стаха ступила на стежку, сумна і безмовна, наче тінь.

Зухвалість, грубість, нахабна самовпевненість, з якою вона накинулась на нього лише годину тому, поступилися тепер місцем тихій винуватій покорі, що відбивалася у всій її поставі. Темна, накинута на голову хустина обрамувала вузьким трикутником її обличчя, надаючи йому ніжних обрисів. Очі, розширені від болю, світилися до місяця, наче самоцвіти.

Сташка була гарна зараз тією внутрішньою красою, брак якої в неї завжди так боляче відчував Бронко. Таку міг би її любити, якби не те, найстрашніше для нього, що не зможе вона подарувати йому сина. Зрозумів у тій хвилині одне: буде він її любити чи ненавидіти, байдужою вона йому стане нескоро.

— Бронику! — гукнула вона.

Не обізвався. Хай продовжує, що мала на думці.

Адже бачить його перед собою і повинна знати, що він чує її.

— Бронику, — повторила прохально, — чи чуєш мене? — Підступила ближче, але рук до нього не простягнула. — Як же ми можемо розійтися з тобою, скажи? Бронику, опам'ятайся. Що робиш? Ти забув, що між нами було? Ти забув, що казав мені? — вчепилась руками в лацкани його плаща. — Бронику! «Лише смерть розлучить нас». Ти казав, що я — твоя жінка… Смерть, Бронику, лише смерть може розлучити нас. Це я тобі кажу, а ти роби, як знаєш…

— Смерть нас і розлучила, — твердо звучить його голос в нічній тиші.

Він має на думці те, що Стаха хотіла позбавити його щастя мати сина. Та чи зрозуміла вона цей натяк? Ні, Стаха нічого не зрозуміла, бо ось оповиває його руками й лепече все, що їй слина принесе на язик:

— Ніжки тобі буду мити і воду пити, лише не кидай мене, Бронику. Я вже більше ніколи в світі — ади, чим хочеш присягнуся, що й слова неправди не скажу тобі… Може, ти спротивився, що мама… Не дивись на маму, не з ними тобі жити, а зі мною… Бронику, буду тобі вірна так, що другої не найдеш, повір мені, Бронику… Все в нас буде, як ти скажеш, як ти схочеш. Немає у світі, чого б я не зробила для тебе. Бронику, де ти таку іншу знайдеш?

Не мав серця відтрутити її від себе. Не голубив її, але й не противився її обіймам.

— Вірю, Стахо, чесне слово даю, що вірю, але одного ти не можеш уже для мене зробити…

— Чого, Бронику? Йой, ти лише скажи чого… — І далі не розуміла його чи вдавала, що не розуміє, Стаха.

— Сина ти мені не даси. А як без сина, Стахо? Як ти собі уявляєш подружжя без дітей, га? Я не міг би отак, хоч по правді то скажу, мені нелегко відриватися від тебе…

— А я лікуватимусь, Бронику. Йой, звідки ж я могла знати, що тобі так залежить на дитині? Звикли чоловіки боятися вагітності, як чорт ладану… А я не знала, що ти такий…

— Смішний, — проказав з невеселою іронією Бронко.

Бронко пішов, а вона стояла на тому самому місці, роздумуючи, вагаючись, що їй дальше робити.

Може, дати йому поки що спокій? Хай відпочинуть обоє від цієї важкої розмови. За день-два знову пригадається вона Бронкові. Зубами вчепиться за живе м'ясо, а не дасть Бронкові вирватися з її рук.

Добре подумала, а зробила навпаки. Ледве пустила його з своїх рук, знала, що вся її розумна постанова до… Дунаю.

Перемогти себе було понад її сили. Відчувала не лише безпам'ятний біль серця. Стаха шаліла з досади, що з неї, яка й святого могла підняти на сміх, тепер з самої насміялися. І хто — «кармеліта»[19] нещасний, який ще донедавна не знав, з котрого боку дівчину під руку взяти. Оферма[20], якого вчила танцювати, як каліку на ногах триматись. Легейда[21], яким ще вчора гралась, немов кішка мишкою.

І чого? Фі, подумаєш, вельможа смертельно образився, що вона йому, мовляв, збрехала. А коли отак чесними очима подивитись по людях, то котра жінка говорить правду чоловікові? Хіба та, що несповна розуму… Бо у всі ті поважні, сиромудрі причини, що їх Бронко виклав Стасі, вона ністілечки не вірить і має їх всіх до… одного місця.

Хай він виб'є собі з голови робити їй штемп[22] на всю Мнихівку і зривати весілля, коли вже кабана закололи, і дріб порізаний… І тітка з Жовкви приїхала.

О, любчику, не на таку натрапив!

Поки Бронко дійшов до обійстя Завадків (не без того, щоб у роздумах не побродив трохи понад Прутом), Стаха чекала вже його на містку перед брамою. Була потульна[23], як звичайно після бурі в ній, лише вимучена вкрай сердечною раною.

З остраху, щоб Бронко, здалеку загледівши її, не завернув, присіла на обмерзлі дошки містка, підстеливши під себе рукавиці.

Бронко не йшов, а волікся з похнюпленою головою. Запримітив її щойно за декілька кроків до брами. Слава богу, не шарпнувся, не розсердився, але й привіту від нього теж не було. Стаха чекала, що бодай простягне їй руку і скаже «встань», але й того не сталося.

— Чого ти знову, Стахо?

— Броник! — схопилася, посковзнулася і була б опинилася в канаві, якби не вчепилася за рукав його плаща. Тим рукавом, ніби шнурком, притягла його до себе і вже не відпускала.

І чого це випускати з рук те, що належало їй? А крім того, опріч ласки, потребувала й погрітись, бо промерзла вся. Впхала закостенілі руки Бронкові у піджак під пахви.

Був знову її (міцно стискала його за боки, щоб не вирвався), а вона його, поза тим не обходив її весь світ.

А що тут дивного? — запитувала себе, щораз щільніше