Левине серце - Павло Архипович Загребельний

Або з колгоспним городником Іваном Гайдуком. Написати, що в Гайдука були дві прегарні доньки, звані Смачними Кабачечками, і згадати, що любив він картоплю, смажену кружальцями, — це майже нічого не написати про Гайдука. Бо цей чоловік найбільше прославився у своїх краях неповторним тлумаченням світової історії. Він вважав, що все в діях людства залежало в усі часи від картоплі. Скажімо: чому загинули Вавілон, Єгипет, Греція й Рим?

— Бо не мали картоплі, — відповідав Гайдук. — А яка ж імперія вдержиться тобі без картоплі?

— Ну, гаразд. А в Америці картопля була? Звідти ж її привезли до нас?

— Була.

— Чому ж загинули королівства інків, ацтеків і ще там чиїсь?

— Та чому ж? Бо мали картоплю. А ті, хто не мав, не могли вспокоїтися, поки не доп’яли собі картоплі. Ото й побили всіх тих інків. На світі ж воно завжди так: хто чого не має, те й здобуває.

Таку вельми оригінальну теорію автор побоявся вставити в роман, щоб не сміялися з нього читачі, а це мимоволі наводить на сумні роздуми про автора, бо він сам, виходить, не досміявся і хоче, щоб не досміялися й читачі.

Декого може збентежити дядько Зновобрать з його рідкісно тривалим керівним стажем. Тут автор мав би пояснити, що світлоярівці були глибоко переконані: там, де верховна влада належить народові, повинно вважатися за найвище щастя, коли серед нього є доблесні, справедливі й мудрі громадяни. То тільки дурні греки злякалися колись Арістіда Справедливого, який своїми доброчинствами набув занадто великого впливу в державі, і вигнали його з Афін.

Що ж до самого Зновобрать, то слід з усією рішучістю підкреслити: що довше перебував він на високім посту, то більше ставало в нього обов’язків, бо жодного з попередніх він не забував, а всі нові сприймав як веління часу, таким чином мовби досягаючи того, що не вдалося зробити навіть гетевському Фаусту, стаючи понад всемогутнім часом. Чи показав це автор? На жаль, він тільки розводить руками.

Не буде в романі й зображення найвищого переживання в житті діда Утюжка. Подвиги його описані досить розлого, але про найсуттєвіше змовчано. Мовляв, немає відповідного документа. А хіба свідчення самого діда Утюжка — не документ? Дід же розповідав найдовіренішим і найвтаємниченішим, що після його подвигів і після визволення села від мерзенних окупантів покликано його кожен знає куди. Їхав він чи й не їхав, а прибув туди і дивився на святині, забувши й про мороз, і про те, що надворі ніч. Аж тут, коли дід ішов попід самою історичною стіною, в тій стіні де не візьмись залізні дверцята — рип! — із них — сам Верховний. У шинелі, в картузі, люлечка під вусами, очі примружені, як і в усіх степовиків, хоч і відомо ж: чоловік гірський. Дід Утюжок хоч в арміях і не служив, але вдарив закаблуками, руку до шапки:

— Здравія желаю, товаришу Верховний!

А Верховний підійшов ще ближче, люлечкою пхакнув, придивився, питає:

— Товариш Утюжок?

— Так точно, товаришу Верховний!

— Чував, чував про ваші подвиги, товаришу Утюжок. Од лиця служби висловлюю вам подяку!

— Служу Радянському Союзу!

Виходить, подяка від самого Верховного? Така, як ото в усіх фронтовиків, що попривозили подяки з цілої Європи й тримали за божницями або за портретами революційних діячів. Тож-бо й воно, що в діда Утюжка подяка ніби й була, а документа ніякого не було.

— Писані та дрюковані подяки в мільйона, щитай, — казав дід Утюжок, — а словесна в мене одного! Ось і візьми, в кого воно сильніше!

Логіка в цьому якась є, але автор побоявся стати на позицію діда Утюжка, свідомо наражаючись на ймовірне звинувачення в тому, що не до кінця повірив у своїх героїв.

Є в романі й однобокість. Самусі показані тільки богами техніки, а про те, як Іван Іванович Самусь-Несвіжий навчився колись їздити на велосипеді, а злазити не вмів і щоразу падав куди попало, — ні слова.

Про старого Щуся написано, нібито помер,