Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб
Довго мовчали посполиті, дивлячись на фелюку, що танула в далечині, і не бачили ані сліпучих іскор на зибіні, ані опалових хмаринок над узмор'ям.
Пані Горленкова сиділа на канапі, гризла вишиту хусточку і вередливо стукала по підлозі високим французьким каблучком.
За один рік перетворилася вона з хазяйновитої матері і господині на випещену і примхливу пані, наче гусениця на метелика. Чепурна, як малюнок, вона пурхала по балах і бенкетах, полюваннях та маскарадах і вимагала від чоловіка все нових і нових убрань.
Проте пан Горленко помітно подався за рік: він якось обважнів, обрезк. Під очима з'явилися передчасні зморшки і торбинки, скроні посіріли від сивини. Та й очі дивилися якось інакше. Гризуча турбота і напружена нашорошеність відчувалися в його погляді. Глибока зморшка лягла йому проміж бровами, і недарма хитали старі пані головами:
— Як він постарішав!..
Та й не дивно: день і ніч гриз його борг лихвареві. Горленко охоче віддав би десять років життя, щоб викреслити з минулого ту кляту ніч, коли програв він італійському графові сто шістдесят червінців, а потім, рятуючи шляхетську честь, заліз у павутиння Доліви-Ясенського. Хитрий лихвар навмисне не затягував зашморгу, поки борг не потроївся. Він переписував позикові листи, нараховував проценти на проценти, виснажував його довгою, безпорадною боротьбою, наче рибалка, що водить на вудці велику рибину.
— Хай трошки поплаває. Знесилиться — сам піде до рук, — приказував старий з обличчям мертвяка і гострими щурячими очима.
День і ніч думав Горленко, де знайти грошей, але не так було воно легко на службі у Потоцького. Напад Ширинського бея спустошив Брацлавщину. Правда, хутір його зберігся — певно, тому, що навколо нього були ліси, а татари не люблять заглиблюватися в їх дрімучі нетрі. І все ж таки татарський напад боляче вдарив Горленка по кишені. Вилюдніло воєводство. Від сіл та хуторів залишилися самі згарища, де осідали нові втікачі, але селяни почули під ногами грунт. Спробував Горленко заговорити про зайву толоку. Замість відповіді, троє кращих робітників «викотилися» з родинами до Струся, а інші навіть і не з'явилися.
— Хай почекає, - посміювалися вони. — Почекає та й замовкне, бо ми тепер, як бобри, у ціні: кожен пан запрошує до себе «на слободи»[8].
— Ще й обіцяє замість п'ятнадцяти двадцять років, а то й більше.
— І в кого «слободи» закінчуються, той їх відстрочує, наче вперше залюднює пустоші.
А молоді завзяті парубки вишкіряли білі зуби-горіхи, й іскри сміху горіли в їх зіницях:
— Покрутись, покрутись, чортів перевертню: залили тобі сала за шкуру!
А Горленко мовчав, удавав, що не помічає насмішкуватих поглядів, і марно ламав собі голову, де здобути грошей. Кинувся він до Доліви-Ясенського і попросив дозволу частками сплачувати борг. Той вислухав його з холодною ввічливістю і, схиливши на плече лису голову, наче виліплену з жовтого воску, відповів:'
— Не можна, пане. Ніяк не можна. Вельможний пан ось-ось зажадає від мене звіту. Він уже натякав на це минулого тижня. І взагалі мушу попередити пана, що я востаннє переписую панові позикового листа. Як воно не сумно, але я буду змушений ужити проти пана рішучих заходів, а тому попереджаю пана чесно й шляхетно.
Горленко похолов. Ось вона, прірва! Як сновида, вийшов він від Доліви-Ясенського. Як сновида, сів на коня і помчав додому, і дорогою вирішив поговорити з дружиною, але все стало йому на перешкоді. Несподівано наїхали гості. Замість ділової розмови, довелося удавати безжурного і гостинного хазяїна, жартувати і розважати гостей. Пообідавши, гості зібралися додому, пані Єля почала їх затримувати і ніби навмисне не помічала розпачливих підморгувань чоловіка.
Горленкові впали руки. Скоряючись долі, пішов він наказати, щоб нагодували коней та хлопів, з якими, за звичаєм, приїжджали пани.
— Що чути за валку?.- спитав він машталіра.
— Нічого, пане, — зірвав той шапку.
— Коли побачиш, — доповіси, — : наказав Горленко і рушив додому.
Це була остання надія. Навіть якщо Єля згодиться продати своє перлове намисто, а Доліва-Ясенський залишить собі заставлену шубу і перстень з діамантом; всеце не вирівняє боргу. Тільки виторг за пшеницю врятує його.
В сотий раз підраховував Горленко, скільки треба, щоб доїхати до Хаджі-Дере і повернутися додому, навантаживши дві фелюки пшеницею. Так, валка мусила повернутися позавчора або ще й раніш.
— Пиячать, чорти. Радіють, що нема над ними хазяйського ока, — скреготів він зубами. — Але ж зачекайте: заплатите ви мені за вашу гульбу!
Зі злим обличчям ішов він додому, зі злим обличчям накинув теплий кунтуш і повів гостей до річки.
Сутеніло. Чорним мереживом застували сосни золоту запону заходу. Річка спала, перекинувши в свою кришталеву глибінь прибережні скелі. Пахтіло медом, димом, яблуками й осіннім листям. Горленко мовчки плигнув у човен і подав паніям руку. Вони вищали і удавано втрачали рівновагу, але Горленко не посміхнувся, не пожартував, не потиснув жодного пухкого ліктика.
— Здається, пан полковник не в доброму гуморі? — в'їдливо спитала стара пані Німцевичева, обвішана перлами і самоцвітами, як ікона. — Чи то пан полковник нерадий гостям?
— Дуже, дуже радий, шановна пані, - схаменувся полковник, — та не радий, що болять мені зуби і заважають насолоджуватися веселим товариством любих гостей.
Рік служби у почтах[9] Потоцького навчив його носити личину.
Тільки вранці, коли гості поїхали, а валка так і не з'явилася, настала рішуча хвилина.
Сідаючи в ридван, пані Німцевичева переказала Горленкам запрошення до Потоцького на бал в день його народження. Єля була захоплена, але ж треба було подбати про нове вбрання, а для цього випросити в чоловіка грошей. Справа була не з простих.
Пані Єля ночала здалека. Розповіла, що Потоцький пишається своїми козаками, пригадала, що Збаразький вважає Горленків полк за кращий полк всієї Брацлавщини. Горленко зацікавився, ніби забув свої турботи, і почав розпитувати дружину. Єля повторила сказане, обарвивши слова магнатів новими прикрасами, почала лащитися до чоловіка і, коли він зраділо пригорнув її до себе, заговорила про нову сукню.
Горленко мовчав. Сваритися з нею не в його планах. Треба скористатися з її доброго настрою і довести їй, що це неможливо
