Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич

–  Польська сторона конфлікту, як випливає із самого роману, так само застосовувала жорстокість у придушенні повстання, і несправедливо з боку автора ставити цей фактор у провину одній стороні і в заслугу іншій. Це ж саме стосується і пияцтва. Звідси Антонович робить висновок про глибоку віру автора у вроджену цноту одних і вроджену злість інших.

–  На образі Хмельницького автор зосередив усю ненависть, яка накипіла в серцях шляхтичів XVII ст., що, на думку Антоновича, свідчить про те, що ані сам автор, ані його захоплені читачі «ні на волосину не просунулися на шляху європейського прогресу протягом двох з половиною століть і досі приносять жертви релігійним, становим та національним кумирам, які стояли на вівтарі Речі Посполитої в XVII ст.». Єдиним мотивом, який керує вчинками Хмельницького в романі, є почуття особистої помсти, він переслідує виключно егоїстичні цілі, проте, як слушно зауважує Антонович, тільки загальне гноблення і насилля можуть викликати спільну реакцію, а особиста помста не в змозі підняти народні маси.

Висновки Антоновича були нищівними у своїй викривальності. Коли б письменник був менш суб’єктивним, то, можливо, поза межами шляхетської моралі XVII століття він помітив би устремління та ідеали дещо більш широкі й гуманні. Сенкевич та його захоплені читачі продовжують обертатися в тісному колі поглядів, в якому їх зачарували єзуїти, підходять до старого питання зі старими упередженими судженнями. Вони залишаються на тому низькому щаблі розвитку патріотичного почуття, на якому люди вважають, що все своє обов’язково добре тільки тому, що воно своє. Безжальним вироком авторській концепції історії, яка мала «укріплювати серця» поляків у тяжкі часи бездержавності, прозвучали слова з уст представника іншого народу, права якого на вільний національний розвиток так само брутально утискалися і який так однобоко був представлений Сенкевичем. «Щодо південноруського народу п. Сенкевич намагається викликати у своїх земляків презирство, мотивоване уявною дикістю цього народу і непридатністю його до культури: він розпалює почуття нехороші і несправедливі – міжнародну ненависть і народну гордість…» Як бачимо, у грудях Антоновича, польського шляхтича, який свідомо обрав першу із тих двох можливостей, які, на його думку, мали поляки в Україні, палала глибока образа на письменника за цей «злий пасквіль».

Щодо інших проявів рецепції роману «Вогнем і мечем» в Україні, то ніхто із дослідників не спинявся на ньому більш детально. У спеціальній літературі можна зустріти лише побіжні згадки про «відступництво від реалізму» (І. Франко), «зоологічний націоналізм» (Г. Вервес) автора та про відсутність намагань справедливо оцінити Україну та її народ (Г. Грабович). Тому спробуємо з’ясувати, які елементи художнього змісту зробили цей роман в очах поляків школою патріотизму, а для українців – «злим пасквілем». Для цього варто нагадати найважливіші факти життя і творчості Генрика Сенкевича.

Народився майбутній письменник у Волі Окшейській на Підліссі 5 травня 1846 року в родині зубожілого шляхтича Юзефа Сенкевича, однак його мати Стефанія, у дівоцтві Цєцішовська, походила із заможної шляхетської сім’ї. У 1858 році Генрік розпочав навчання в реальній гімназії у Варшаві, яка розташовувалася тоді в Палаці Казімєжа (нині це головний корпус Варшавського університету), особливими успіхами в навчанні не відзначився й атестат зрілості отримав лише в 1866 році. Того ж таки року Сенкевич записався на медичний факультет варшавської Головної Школи, тобто польського університету, який існував у 1862–1869 роках. Проте мрії батьків зробити із сина лікаря не здійснилися, бо вже наступного року, йдучи за покликом серця і всупереч бажанню батьків, Сенкевич перейшов на історико-філологічний факультет.

Літературний дебют (поки що поетичний) був невдалим – у 1867 році «Тиґоднік Ілюстровани» відхилив його «Ідилію молодості», але успіх прийшов до Сенкевича несподівано в царині журналістики: вже в 1869 році майбутній нобелівський лауреат здобуде собі славу одного з найпопулярніших фейлетоністів Варшави, виступаючи на шпальтах «Пшеґльонду Тиґодньового» та «Тиґодніка Ілюстрованого» під псевдонімом «Літвос». Проте амбіції молодого Сенкевича не обмежувались журналістикою: одночасно він розпочинає працювати над своїм першим романом «Намарне» (1871), який взявся друкувати тижневик «Вєнєц». Уже у своїй першій романній спробі письменник поклав в основу творчого методу «літературність», довіряючи більше своїй творчій уяві та інтуїції й не обтяжуючи себе вивченням середовища і реалій. Місцем подій твору Сенкевич обирає незнайоме йому з досвіду місто (чомусь ним став Київ) і середовище польських студентів Київського університету. Найімовірніше, Сенкевичеві було байдуже до Києва, він вважав, що польські студенти на берегах Дніпра не відрізняються від своїх колег із Варшави. Тому й матеріал черпав із власного досвіду, який можна легко впізнати в романі. Цікаво, що на сторінках «Намарне» Сенкевич згадує свого майбутнього критика Антоновича: «…Тут є хлопомани; їх заснував і сформував Антонєвич, тимчасово головували Рильський та Стемпковський, але сьогодні це вже дурні, які не знають, чого хочуть; розмовляють по-малоруськи і п’ють просту горілку – оце й усе».[6]

Позитивістська ідеологія якраз набирала тоді обертів у польському культурному житті, і молодий письменник, який шукав власне місце в літературі, спробував себе в жанрі тенденційного, дидактично-виховного оповідання («Гуморески з портфеля Воршилли», 1872). Однак швидко відчув себе чужим у цій галузі: чужою йому була не тільки поетика тенденційної літератури, він не поділяв захоплення «молодої» преси ідеями прогресу, міщанським ідеалом, а також фанатичної віри у всесилля науки і постулати органічної праці. Письменник одним із перших відчув усю небезпеку публіцистики в літературі, яка загрожувала схематизмом, шаблонністю й інтелектуальним обмілінням.

Поки ідейні позитивісти сприймали Сенкевича як свого однодумця, він продовжував завойовувати серця читачів як автор фейлетонів «Теперішній момент» у «Ґазеті Польській». Літвос особливо цікавився історією суспільства й культурою Варшави, пильно стежив за театральним і літературним життям, але передусім був визнаним знавцем вищого світу Варшави, який постає в його фейлетонах з легким нашаруванням іронії. У тій-таки «Ґазеті Польській» Сенкевич надрукував три оповідання: «Старий слуга» (1875), «Ганя» (1876) та «Селім Мірза» (1877), які заповідали зовсім інший напрямок творчого розвитку письменника, ніж його попередні невдалі тенденційні спроби. Деякі дослідники називають їх «малою трилогією». У цих оповіданнях на повну силу відчувається пієтет до традиційного шляхетського двору (об’єкт глузування позитивістів), зацікавлення «країною дитячих років», крім того, тут звучить – досконало зашифрований, з огляду на царську цензуру, – мотив січневого повстання 1863 року, який стане популярним у письменників наступного покоління. «Мала трилогія» показала, наскільки сильним було у Сенкевича відчуття того, що «висить у повітрі», наскільки він був чутливим до потаємних прагнень польського читача. Відтоді харизма оригінального й успішного