Конкурс Найбридкіших Смертників - Наталія Володимирівна Сняданко
Перший серйозний скандал у пресі вибухнув після того, як з’ясувалося, що діти-смертники з невідомих причин різко змінили маршрут своєї подорожі і тепер замість Венеції, Парижа, Нью-Йорка і Праги оглядатимуть Познань, Ґданськ, Лодзь і Краків. Більше того, вони не подорожуватимуть у бізнес-класі найкомфортніших світових авіаперевізників, як їхні попередники минулих років, а їздитимуть по містах Польщі міні-автобусом, щоправда, німецького виробництва. Зате кожен із них отримає решту спонсорських коштів готівкою, що стане нововведенням у сценарії Конкурсу. Газетярі звинувачували українських розпорядників у відмиванні грошей, у жорстокості до дітей і навіть у намаганні «покласти гроші їм у могилу». Адже невідомо, чи витримають важко хворі діти таку виснажливу мандрівку. Декілька українських газет надрукували документи з підписаною дітьми та їхніми батьками згодою на таку зміну маршруту і гарантували справжність цих документів. Після цього скандал трохи вщух, але у пресі продовжували з’являтися незадоволені відгуки.
А тим часом завершилися останні приготування, і діти вилетіли з Києва спеціальним рейсом до Варшави, звідки їх відразу ж перевезли до Познані – місця офіційного початку подорожі. Там на них уже чекали місцеві журналісти, які з’їхалися сюди на автомобілях з модними патріотичними наклейками із зображенням польського герба, у якому замість білого орла був чорний німецький, підписаний: «Я гордий, бо я із Сілезії». Таким чином сучасна свідомість місцевого населення впоралася з історичною травмою багаторічного панування німців на тутешній території.
На летовищі дітям роздали туристичні буклетики англійською та французькою мовами, з яких можна було довідатися координати місцевих готелів, ресторанів, музеїв та повій, а також прочитати, що назва міста Познань походить від слова «пізнатися», бо саме тут багато століть тому зустрілися засновники міста, брати Лех, Чех і Рус.
Відразу ж після обіду в дорогому ресторані за дітьми прийшов екскурсовод, який вважався одним із найкращих місцевих істориків та краєзнавців.
– Познань – місто церков, – такими словами почав свою розповідь краєзнавець і протягом наступних дванадцяти з половиною хвилин перелічував міські церкви, архітектурні стилі, роки будівництва, руйнації та відбудови, прізвища архітекторів. Так-от, Познань – місто церков, – повторив екскурсовод на тринадцятій хвилині, й Орися з Лесею ввічливо знизали спільним плечем. Мабуть, їх важко було здивувати кількістю церков, а може, вони вважали, що у Львові церков усе одно більше.
На ринку екскурсовод повідомив дітям, що тут стоять майже самі відбудовані після війни кам’яниці, а старих збереглося відносно мало, потім знову довго перемішував прізвища з датами і назвами архітектурних стилів, а в кінці повідомив, що бажаючі можуть щодня опівдні побачити, як стукаються ріжками знамениті познанські козлики над фасадом міської ратуші. Леся і Орися наступного дня так і зробили, і якась бабця розповіла їм, що цих козликів наказав поставити над годинником познанський воєвода багато століть тому, коли над ратушею з’явився перший годинник. На святковий прийом з цієї нагоди кухар готував оленину, але йому не пощастило, і м’ясо пригоріло. Тоді кухар віддав наказ зловити двох козенят, з яких збирався нашвидкуруч приготувати печеню. Та козенята втекли аж на верхівку ратуші, де почали стукатися ріжками. Це побачили запрошені на учту гості і довго тішилися незвичним видовищем. Воєвода так зрадів вдалому перформансу, що віддав наказ зробити механічних козликів і розмістити їх на тому ж місці. Як склалася доля святкового обіду і самого кухара, бабуся не розповіла.
Рівно опівдні козенята і справді вискочили з-за своїх дверцят і дванадцять разів буцнулися ріжками під бій годинника. Вони видалися дівчаткам якимись надто іграшковими і непереконливими на тлі масивного золоченого циферблату годинника. Значно більше їм сподобався пам’ятник типовому познаняку в кашкеті та з велосипедом, а найцікавішим у цьому місті видався чудернацький замок зі сходами-лабіринтами та потаємними дверцятами, у роки Другої світової війни пристосований нацистами відповідно до химерних потреб фюрера. Дівчатка не вміли висловити відчуттів, які викликала у них ця імпровізована екскурсія містом, але поєднання практичного дядька у кашкеті з простацьким обличчям і таємничого замку справило на них найбільше враження, а від розповідей екскурсовода залишилося у пам’яті тільки те, що у дев’ятнадцятому, здається, столітті міська влада чомусь вирішила, що конче необхідно, аби всі будинки були однакової висоти, і навіть почала втілювати цей проект на практиці, але потім, на щастя, передумала. Леся і Орися намагалися уявити собі вирівняні під лінійку дахи будинків, їм здалося, що це виглядало б нудно. Ще дівчатам запам’яталося, що екскурсовод не вимовляв літери «р» і прикривав лисину шкіряною кепкою. Дивно, що йому не було в ній душно.
На обіди і вечері дітей возили до найдорожчого ресторану в Познані, де був великий вибір наїдків та напоїв, а бажаючим подавали навіть легкі наркотики. На прес-конференції журналісти насамперед поцікавилися, чи замовляє хтось ці наркотики, і були розчаровані негативною відповіддю. Тим не менше більшість газетних публікацій, які вийшли наступного дня, розпочиналася із розмірковувань, наскільки моральним є саме цей елемент програми. Жовта преса пішла ще далі і припустила, що під виглядом легких наркотиків дітям пропонують кокаїн або і героїн, та ще й примушують казати неправду на прес-конференціях. Власники ресторану навіть подали в суд за наклепи на одне із познанських видань.
Після кількох днів, проведених у Познані, фіналісти Конкурсу перемістилися до Ґданська, де їх приймали не менш урочисто, а для повноти вражень розмістили у найдорожчому готелі морського узбережжя в Сопоті, десь за годину автомобілем від центру міста. Прес-конференцію довелося перенести через погіршення стану Петрика, якого два дні не відпускав сильний спазм головного болю. Лікар, який супроводжував поїздку, навіть побоювався, що хлопчика доведеться терміново відправити додому. Але біль попустив, і рентген показав, що волосся Петрика виросло ще на кілька міліметрів, небезпечно наблизившись до найчутливіших ділянок кори головного мозку. Тепер він майже безперестанку блював, що зовсім не відлякувало журналістів, швидше навпаки, вони з готовністю підставляли свої мікрофони та відеокамери під бризки Петрикового блювотиння з кров’ю, а ефектні кадри друкувалися на перших полосах газет. Екскурсію історичною частиною Ґданська організатори відмінили, і дітей просто провезли вздовж центральної вулиці, а щоб вони не перевтомилися, всіх посадили в інвалідні візочки, навіть Орисю і Лесю, які ще здатні були пересуватися самостійно. Діти мовчки роздивлялися дощові ринви, які закінчувалися фігурними драконячими головами із литва. Із цих роззявлених пащ у дощові дні на бруківку напевно стікає вода.
У Ґданську їм роздали туристичні буклетики російською мовою, з яких можна було довідатися, що вулички у місті красиві, інтер’єри історичні, готелі комфортабельні, а кав’ярні затишні. «Познанський екскурсовод
